Електронний посібник
ОРГАНІЗАЦІЯ РОБІТ В САДОВО-ПАРКОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ
РОЗДІЛ І
2. Підготовка ґрунту
2.1. Обробіток ґрунту. Хімічна меліорація
Від родючості ґрунту залежить ріст і розвиток насаджень, їх декоративний вигляд і функціональна ефективність. Тому грунт повинен відповідати наступним агротехнічним вимогам:
• мати щільність не більше 5-20 г/см3;
• володіти структурою, фракція грудочок в якій становить не менше 0,5–1 см;
• містити достатню кількість поживних речовин;
• не бути засміченим бур’янами та сміттям.
!
Підготовка ґрунту здійснюється на основі агрохімічного аналізу.
Для оцінки ґрунтових умов, які зустрічаються на міських об’єктах озеленення, встановлено такі типові групи ґрунтів:
I – природний родючий грунт, який не має потреби в додаванні рослинної землі;
II – ґрунти, що потребують додавання рослинної землі до 25% від свого об’єму (шар основи газону не менше 10 см);
III – ґрунти, що потребують додавання рослинної землі до 50% від свого об’єму (шар основи газону не менше 15 см);
IV – ґрунти, що потребують додавання рослинної землі до 75% від свого об’єму (шар основи газону не менше 20 см);
V – ґрунти, що потребують повної заміни (шар основи газону не менше 20 см).
Спосіб підготовки ґрунту залежить від конкретних умов ділянки. На чистих піщаних або скельних ділянках, а також на інших територіях, які зовсім не мають родючого ґрунтового покриву, насипають 10–20-сантиметровий шар рослинної землі під газон, а посадкові ями повністю заповнюють родючим ґрунтом. Внесення мінеральних добрив не обов’язкове. Перед завезенням родючого грунту рекомендується провести рихлення верхнього підґрунтового шару на глибину 15–20 см.
На староорних і лугових землях підготовка ґрунту полягає в рихленні верхнього шару (плугами, культиваторами, фрезами тощо) на глибину 15–25 см (залежно від товщини родючого шару) з обов’язковим внесенням добрив. На забур’янених ґрунтах необхідно проводити заходи зі знищення цих бур’янів, зокрема багатократну культивацію, внесення гербіцидів тощо. На таких ділянках роботи, що пов’язані з підготовкою ґрунту і очищенням їх від бур’янів, мають бути організовані завчасно, за 2–4 роки до посадки рослин.
В цьому випадку рекомендується застосовувати систему обробітку грунту під назвою «чорний пар», який включає в себе лущення, зяблеву оранку, весняне боронування та 3–4-кратну культивацію на глибину 5–12 см впродовж всього літа, 2-кратну осінню безвідвальну оранку пару та його остаточне боронування весною наступного року.
Тяжкі солонцюваті ґрунти перш за все підлягають гіпсуванню. Кальцій гіпсу витісняє із них натрій, внаслідок чого утворюється сірчанокислий натрій, який легко вимивається в нижні горизонти ґрунту внаслідок промивання їх водою (100–110 л/м2 на супіщаних ґрунтах і 120–160 л/м2 на суглинистих) або під час природних опадів (дощів, снігу). Гіпс вносять, якщо рН>8, під час глибокої (до 50 см) оранки з розрахунку 0,3 кг/м2, після чого вносять органічні та мінеральні фізіологічно кислі добрива.
Болота-торф’яники або болотні ґрунти після суцільного осушення вапнують та підживлюють мінеральними добривами з наступним переорюванням їх на глибину 20–30 см.
Глинисті малородючі, погано дреновані ґрунти перемішують фрезами з піском і торфом, а потім з вапном та мінеральними добривами.
На піщаних та супіщаних ґрунтах вносять органічні та мінеральні добрива; додають глину і вносять торф; засівають та заорюють сидерати.
На нормальний розвиток рослин, крім родючості ґрунту, впливає і його кислотність. Відношення деревних та чагарникових порід до кислотності ґрунту різне, але більшість листяних рослин полюбляє слабокислу реакцію аж до нейтральної (рН=5,5–6,2), а хвойні – кислу (рН=4,5–5).
Для нейтралізації надлишкової кислотності в грунт можна вносити вапно, доломітову муку, крейду, деревну золу, металургійні шлаки тощо (табл.1).
Таблиця 1
Дози вапна (вуглекислого вапна т/га) для вапнування кислих ґрунтів з вмістом органічних речовин не більше 2 – 3 % (Кедров – Зихман)
Внесення розкислювачів має бути рівномірним з наступним їх загортанням під час оранки. У випадку надлишкового внесення вапна для нейтралізації його шкідливої дії використовують кислий торф.
2.2. Підживлення ґрунту органічними і мінеральними добривами
Родючими вважаються ґрунти, які містять в 100 грамах 4% і більше гумусу, не менше 6 мг доступного азоту і більш ніж по 10 мг діоксиду фосфору (Р2О5) і оксиду калію (К2О). Норми внесення мінеральних добрив визначають родючістю існуючих грунтів та їх типом. Тяжкі глинисті ґрунти з великим вмістом органіки порівняно з бідними на гумус супіщаними та піщаними грунтами краще утримують поживні речовини, оскільки відіграють роль резервуара катіонів для рослин. У різних точках їх кристалічної решітки є надлишок від’ємного заряду, де катіони досить добре утримуються, не зважаючи на вимивання їх водою, яка профільтровується через грунт.
Аніони вимиваються із грунту швидше, ніж катіони, оскільки вони не прикріплюються до глинистих частинок. Виключенням є фосфор, який утворює нерозчинні сполуки і вибірково поглинається або утримується сполуками, що містять залізо, алюміній та кальцій. Тому на важких ґрунтах слід знизити норми фосфорних та калійних добрив на 20–25%. Вимивання азоту за межі коренезаселяючого шару ґрунту на глинистих та суглинистих грунтах за недостатньої кількості опадів не спостерігається. Він може переміщуватись у глибші шари, але не безповоротно. Із висхідними водами нітратний азот піднімається у верхній шар ґрунту і використовується рослинами. На піщаних ґрунтах норми внесення азоту і калію необхідно збільшити на 10–15%, а фосфору – знизити.
Необхідно пам’ятати, що на кислих ґрунтах (без вапнування) норму добрив необхідно збільшувати, а на лужних – зменшувати на 15–20%. Кислі грунти мають несприятливі біологічні, фізичні та хімічні властивості. Колоїдна частина кислих грунтів бідна кальцієм та іншими основами. Внаслідок витіснення кальцію іонами водню, який надходить з грунтового перегною, мінеральні колоїдні частинки насичуються воднем, що призводить до поступового їх руйнування. Цим пояснюється малий вміст в кислих грунтах колоїдної фракції, тому вони мають погану структуру, низьку ємність поглинання та слабку буферність.
Крім того, на кислих грунтах затримується поглинання катіонів внаслідок конкуренції їх з іонами водню, які мають такий самий заряд (+). Разом з тим підкислення покращує доступність іонів фосфорної кислоти, і навпаки, підлуговування розчину знижує надходження фосфору завдяки переходу одновалентного іона Н2РО4– у двовалентний Н2РО42- і тривалентний Н2РО43-, які є менш доступними для рослин. Негативна дія підвищеної кислотності також значною мірою пов’язана зі збільшенням рухливості алюмінію та марганцю в грунті.
Органічні та фосфорно-калійні мінеральні добрива вносять восени під оранку. Азотні мінеральні добрива вносять навесні, оскільки вони добре розчиняються у воді та швидко вимиваються в нижні горизонти ґрунту. Якщо ґрунт легкий, то азотні добрива вносять навесні та влітку у вигляді підживлень. На важких ґрунтах третину азотних мінеральних добрив вносять під осінню оранку, а решту – навесні та влітку.
Добрива, що вносяться, повинні бути збалансовані за складом, оскільки що більше в ґрунті міститься азоту, то більше має бути фосфору та калію, інакше вони стануть недоступними для рослин.
Таблиця 2
Сумісність добрив
Під час внесення в грунт різних добрив слід враховувати їх сумісність (табл. 2). Наприклад, не можна змішувати аміачні добрива із лужними (зола, вапно), оскільки відбуваються втрати азоту у вигляді газоподібного аміаку. Змішування суперфосфату з тими ж лужними добривами призводить до погіршення доступності фосфору. В деяких випадках змішування добрив з подальшим зберіганням суміші призводить до її розмокання та злипання, наприклад, змішуючи хлористий калій з вапном або золою, отримуємо суміш дуже гігроскопічну, яка через деякий час буде злипатися та збиватися в комочки. Також змінюються фізико-хімічні властивості добрив, якщо змішати суперфосфат з аміачною селітрою. Вільна сірчана кислота суперфосфату витісняє азотну кислоту із аміачної селітри, яка відразу ж випаровується, а сама суміш перетворюється в гігроскопічну. Однак суміщати ці добрива можна, але безпосередньо перед використанням.
Практична робота 2
Питання для самоконтролю
1. Чому важкі глинисті грунти краще утримують поживні речовини порівняно з бідними піщаними грунтами?
2. Чому норму поживних речовин на кислих грунтах потрібно збільшувати порівняно з лужними?
3. В яку пору сезону доцільно вносити азотні мінеральні добрива?
4. Чому норму фосфорних добрив на важких глинистих і кислих грунтах знижують, з чим це пов’язано?
5. Чому фосфор на лужних грунтах для рослин стає важкодоступним?
6. Чому катіони основних мінералів погано утримуються кислими грунтами?
7. Чому колоїдна фракція у кислих грунтах є збідненою? З чим це пов’язано?