Виробнича система – складна багаторівнева ієрархічна система, що перетворює сировину або матеріали у кінцевий продукт.
Система починається із введення та поєднання сировини, праці, енергії, капіталу та ноу-хау або набору знань та навичок, необхідних для здійснення процесу.
Виходячи з визначення системи, вона має внутрішню упорядковану структуру й організацію.
Структуру розглядають як кількісний і якісний склад основних елементів системи та способів їх взаємозв’язку, які забезпечують сталий стан системи.
Організація передбачає порядок розташування і взаємодію елементів системи. Структура й організація цілісної системи підвищують рівень визначеності завдяки спрямованій поведінці її елементів. Структура й організація можуть бути формальними (що передбачені проєктом) і неформальними (як результат випадкових зв’язків і відносин).
Поняття системи ведення господарства охоплює всі сторони сільськогосподарського виробництва. Основні її ланки – спеціалізація і раціональне поєднання галузей, системи рослинництва, тваринництва, машин, організаційно-економічних заходів.
Обґрунтування системи господарства на конкретному підприємстві пов’язане з проведенням певної аналітичної роботи, а також розробленням різних організаційно-економічних, технічних і технологічних заходів на перспективу.
Система рослинництва
визначає склад і співвідношення на підприємстві галузей, як-от рільництво, кормовиробництво, овочівництво, садівництво, а також комплекс заходів щодо їх ведення, який охоплює техніку, технологію та організацію виробництва.
Система тваринництва
це склад і співвідношення його галузей, а також сукупність технічних, зооветеринарних та організаційно-економічних заходів ведення виробництва, спрямованих на збільшення обсягів продукції тваринництва і підвищення його ефективності.
Особливості сільськогосподарського виробництва і завдання щодо його високоефективного розвитку вимагають організації у кожному аграрному підприємстві або на міжгосподарській основі системи підсобних і допоміжних виробництв.
Технологічною основою рослинництва є система землеробства, тобто комплекс організаційно-економічних та агротехнічних заходів щодо раціонального використання землі, підвищення врожайності сільськогосподарських культур, збереження та підвищення родючості ґрунту.
Систему землеробства розробляють з урахуванням умов конкретної природно-економічної зони, яка охоплює:
організацію земельної території і систему сівозмін; систему удобрення в сівозмінах; систему насінництва; систему захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів; систему обробітку ґрунту та догляду за посівами; систему меліоративних заходів. Всі ці елементи тісно пов’язані один з одним, їх застосовують у комплексі.
Система удобрення у сівозмінах передбачає кількість і строки внесення органічних добрив під кожну культуру і тісно пов’язана з іншими елементами системи землеробства, що має забезпечити максимальну ефективність добрив.
Система насінництва пов’язана із застосуванням високоврожайних районованих сортів сільськогосподарських культур відповідно до умов кожної природно-економічної зони.
Система обробітку ґрунту і догляду за рослинами також тісно пов’язана з іншими елементами системи землеробства, її застосовують з урахуванням ґрунтових та кліматичних особливостей зони розміщення господарства.
Система захисту рослин від шкідників, хвороб та бур’янів має охоплювати різні біологічні, агротехнічні та хімічні заходи.
Система меліорації охоплює різні заходи регулювання водного режиму ґрунту: осушення, зрошення, полезахисне лісонасадження тощо.
Раціональна система землеробства має забезпечити якнайповніше використання всіх її елементів, віддаючи перевагу тим із них, які найбільшою мірою сприяють ефективному використанню землі в умовах конкретного аграрного підприємства.
Система рослинництва – це сукупність технічних, технологічних, організаційних та економічних заходів щодо ведення його галузей.
Технологічною основою рослинництва є система землеробства, яка являє собою комплекс організаційно-економічних та агротехнічних заходів, спрямованих на раціональне використання землі, підвищення урожайності сільськогосподарських культур, збереження та підвищення родючості ґрунту.
Система землеробства є організаційно-технологічною основою рослинництва і тісно пов’язана зі системою ведення тваринництва, системою механізації та електрифікації, системою підсобних виробництв і промислів.
Кожна зі систем ґрунтується на техніці, технології та організації виробництва.
Економічну оцінку систем землеробства здійснюють у двох напрямах: за рівнем інтенсивності та економічної ефективності. Основна вимога обох напрямів – сувора зональність у розробці та оцінюванні системи, виконанні планових задач з виробництва і реалізації продукції.
Найбільш ефективною вважається така система землеробства, яка забезпечує виробництво максимальної кількості продукції за найменших затрат праці і коштів на її виробництво, що адекватно максимуму прибутку на одиницю земельної площі.
Організація земельної території й система сівозмін передбачають певний порядок використання землі. Система правильних сівозмін удосконалює структуру посівних площ. Система добрив у сівозмінах передбачає кількість і строки внесення органічних добрив під кожну культуру. Система насінництва має забезпечити використання найбільш урожайних сортів.
Система обробітку ґрунту й догляду за рослинами тісно пов’язана з іншими елементами системи землеробства і застосовується з урахуванням особливостей зони.
Система захисту рослин від шкідників, хвороб, бур’янів має бути комплексною, тобто охоплювати різні біологічні, агротехнічні, хімічні заходи.
Система меліорації передбачає заходи, спрямовані на регулювання водного режиму ґрунту (осушення, зрошення, полезахисне лісонасадження).
До технічних заходів (елементів) системи належать будівлі, споруди для утримання худоби, система машин і механізмів для виконання виробничих процесів, первинної переробки продукції і т. інше.
Зооветеринарні заходи охоплюють організацію відтворення стада, поліпшення племінних якостей тварин, способи їх утримання, тип годівлі, засоби захисту тварин від хвороб і т. інше. Ці заходи мають бути спрямовані на інтенсивне використання тварин, тобто забезпечувати раціональні темпи відтворення стада, економічно вигідні строки господарського використання тварин, оптимальні норми їх вибракування, високий рівень продуктивності і т. інше.
До організаційно-економічних заходів належать обґрунтування спеціалізації тваринництва, структури стада та щільності поголів’я худоби, розмірів ферм і комплексів, розміщення їх на території господарства, організації і оплати праці, планування розвитку галузей, внутрішньогосподарські та міжгосподарські зв’язки тощо.
Усі перелічені вище елементи системи тваринництва пов’язані одна з одною і тісно взаємодіють.
Залежно від природно-економічних умов та способів використання кормів і утримання тварин виокремлюють такі системи тваринництва: пасовищну, пасовищно-стійлову (стійлово-пасовищну) і стійлову.
За пасовищної системи здійснюється екстенсивне ведення тваринництва з незначним втручанням людини у процес виробництва продукції. Цю систему застосовують у зонах з м’якою зимою, великими площами пасовищ у вівчарстві, м’ясному скотарстві.
Пасовищно-стійлову або стійлово-пасовищну систему (залежно від тривалості пасовищного чи стійлового періоду) використовують у районах із суворою зимою, проте із значними площами природних кормових угідь, наприклад, на Поліссі України. Інтенсивну форму цієї системи широко застосовують у молочному скотарстві, під час вирощування молодняку великої рогатої худоби.
Стійлова система характеризується найбільшим втручанням людини у виробничі процеси і є високоінтенсивною. За цієї системи тварин майже цілий рік утримують у приміщеннях, а влітку – в літніх таборах. Вона поширена в районах з високою розораністю земель, де майже немає природних кормових угідь. Для стійлово-табірного утримання тварин часто використовують культурні пасовища. Переважає ця система у молочному скотарстві, під час вирощування молодняку великої рогатої худоби, у свинарстві, вівчарстві.
До технічних заходів – типи будівель, система машин і механізмів.
Зооветеринарні – організація відтворення стада, поліпшення племінних якостей тварин, способи їх утримання, тип годівлі, засоби захисту від хвороб.
До організаційно-економічних заходів – обґрунтування спеціалізації тваринництва, структури стада та щільності поголів’я худоби, розмірів ферм, розміщення їх на території підприємства, організації та оплати праці, планування розвитку галузей, внутрішньо- і міжгосподарських зв’язків тощо.
Виокремлюють системи тваринництва і пасовища: пасовищно-стійлову (стійлово-пасовищну) і стійлову.
Організація обслуговчих і підсобних промислових виробництв сприяє ефективному розвитку галузей сільськогосподарського виробництва, зменшенню сезонності використання робочої сили, зокрема більш повному і рівномірному використанню її протягом року, особливо в пізньоосінній, зимовий та ранньовесняний періоди.
Діяльність обслуговчих і підсобних промислових виробництв дає змогу запобігти втратам сільськогосподарської продукції, забезпечити її власну переробку та зберігання.
Обслуговчі та підсобні промислові виробництва дають також певні додаткові доходи сільськогосподарським підприємствам через реалізацію продукції переробки, будівельних матеріалів, предметів побуту, надання послуг і т. інше.
За видами діяльності обслуговчі та підсобні промислові підприємства поділяють на:
– переробку сільськогосподарської продукції (консервні заводи і цехи, млини, комбікормові заводи, олійні цехи та інші);
– зберігання сільськогосподарської продукції (овоче- і фруктосховища, картоплесховища, холодильне обладнання);
– виробництво будівельних матеріалів (цегельні та черепичні заводи, лісопилки, кам’яні кар’єри);
– виготовлення керамічних і скляних виробів, тари, предметів побуту (меблів, столярних виробів, кошиків, віників та інше);
– надання послуг (розпилювання деревосировини, подрібнення зерна, технічне і сервісне обслуговування, ветобслуговування тощо).
Допоміжні виробництва аграрних підприємств – це ремонтні майстерні, вантажний автотранспорт, жива тяглова сила, електро- і водозабезпечення, газове господарство тощо.
Презентація Структура виробничої системи