Електронний посібник
ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА
5.1. Форми організації виробничих процесів
Організація виробництва на підприємстві – форма одиничного розподілу праці.
За ступенем безперервності впливу на предмет праці технологічні процеси розподіляють на дискретні (переривчасті або періодичні), неперервні та комбіновані.
Дискретний технологічний процес характеризується чергуванням робочих і допоміжних ходів із чітким розмежуванням їх за часом реалізації.
Особливість неперервних процесів полягає в тому, що їм не властиве чітко виражене чергування (у часі здійснення) робочого і допоміжного ходів. У них завжди можна виокремити групу допоміжних ходів, які здійснюються одночасно з робочими, і групу допоміжних ходів, що періодично повторюються, залежно від результатів робочого ходу.
Для металургії, енергетики та інших виробництв характерні комбіновані процеси, у яких спостерігається сполучення ознак безперервних і дискретних процесів (наприклад, доменне вироблення чавуну).
За способом впливу на предмет праці та видом устаткування, що застосовується, розрізняють механічні та апаратурні технологічні процеси.
Механічні процеси здійснюються вручну або машинами (верстатами, складальними автоматами тощо), коли предмет праці зазнає механічних впливів, тобто змінюються його форма, розміри, положення. Механічні процеси переважають у машинобудуванні.
Під час апаратурних процесів змінюються фізико-хімічні властивості предметів праці під впливом хімічних реакцій, теплової енергії, різноманітних випромінювань, біологічних об’єктів. Апаратурні процеси перебігають в апаратах різних конструктивних форм – печах, камерах, ваннах, посудинах і т. інше. Внаслідок апаратурних технологічних процесів одержують продукт, який відрізняється від сировини за хімічним складом або агрегатним станом. Апаратурні процеси можна спостерігати в хімічній, нафтопереробній, металургійній промисловості, а також у виробництві електричної і теплової енергії.
5.2. Поняття і показники розмірів аграрних підприємств та їх підрозділів
У сільському господарстві України будь-яке підприємство являє собою виробничо-господарську одиницю, яка зусиллями свого трудового колективу здійснює виробництво продукції, її переробку, реалізацію; надає різноманітні послуги, виконує інші економічні і соціальні функції. Кожне підприємство-агрофірма, колективне сільськогосподарське підприємство, агропромислове об’єднання, фермерське господарство, кооператив і т. ін. – це (згідно з законодавством України) самостійний трудовий колектив, первинний осередок української держави як об’єднання працівників для спільної трудової діяльності.
У кожному трудовому колективі залежно від його розмірів, спеціалізації і інших обставин функціонують внутрішньогосподарські (первинні) виробничі, обслуговчі та інші колективи-дільниці, ланки, загони, бригади, цехи, відділки і т. інше.
Саме в первинних трудових колективах організовується використання земельних угідь, техніки, добрив, кормів, продуктивної і робочої худоби та інших ресурсів, здійснюються найбільш прийнятні технологічні процеси виробництва продукції, форми організації та оплати праці.
Ось чому із матеріально-технічної бази сільського господарства, поглибленням його спеціалізації та підвищенням професійного і культурного рівня працюючих виникає об’єктивна потреба пошуку або визначення таких організаційних форм та розмірів підприємств, які б найбільш повно відповідали кожному етапу розвитку продуктивних сил. Форми і кількість таких первинних підрозділів, чисельність зайнятих у кожному з них залежить від особливостей виробничих умов конкретного підприємства.
Визначаються розміри сільськогосподарських підприємств та їх трудових колективів декількома методичними прийомами. Один з них, наприклад, передбачає розрахування чисельності працюючих згідно з розмірами посівної площі і кількістю поголів’я тварин. Згідно з іншою методикою, розміри таких трудових колективів визначають на підставі оптимального навантаження посівної площі в гектарах або поголів’я тварин на одного працівника. Наприклад, у господарствах овочевого напрямку навантаження овочевих культур (залежно від асортименту овочевих культур, їх сортового складу, рівня механізації та інших чинників) становить від 3 до 5 га на одного працівника, а знаючи загальну площу овочевих культур, можна розрахувати розміри відповідного внутрішньогосподарського трудового колективу.
У галузі молочного скотарства одна доярка (оператор машинного доїння) залежно від технології виробництва продукції обслуговує від 20 до 50 корів. Отже, загальну кількість поголів’я корів потрібно поділити на прийняте навантаження і в такий спосіб одержимо розмір трудового колективу операторів машинного доїння корів.
Наведені методичні підходи дають змогу зробити висновки про те, що у всіх випадках головними чинниками, які впливають на розміри трудового колективу в сільському господарстві, є розмір і структура посівної площі, кількість та склад сільськогосподарської техніки.
Визначення розмірів кожного виду трудового колективу – це пошук оптимального співвідношення земельної площі, техніки та кількості працюючих, збалансованості всіх чинників з обсягами виробництва.
Головна вимога до будь-якого складу і розміру трудового колективу:
власними силами забезпечити високоякісне виконання всіх сільськогосподарських робіт за найбільш оптимальні строки на основі вимог відомих принципів організації праці: пропорційності, узгодженості, потоковості, ритмічності, оптимальної інтенсивності праці, що є необхідною передумовою досягнення високих кінцевих наслідків виробничої діяльності.
5.3. Обґрунтування раціонального поєднання галузей виробництва
Визначення раціонального поєднання галузей у господарстві – одне з головних і найскладніших завдань перспективного внутрішньогосподарського планування. Складність його зумовлюється великою кількістю можливих комбінацій поєднання галузей. При цьому враховують дві протилежні тенденції: спеціалізація виробництва і ведення багатогалузевого господарства.
У кожному господарстві на ці тенденції впливає багато чинників, які можна поділити на дві групи.
До першої групи належать чинники, що сприяють поглибленню спеціалізації виробництва і скороченню кількості галузей у господарстві (чинники спеціалізації): сприятливі природні умови для розвитку цієї галузі; підвищення рівня концентрації виробництва; менші порівняно з багатогалузевими питомі капітальні вкладення на придбання комплексів машин, адже кількість їх у спеціалізованих господарствах значно скорочується; близькість пунктів реалізації сільськогосподарської продукції; близькість переробних підприємств, відходи яких сільськогосподарські підприємства використовують; раціональніше використання знань спеціалістів.
До другої групи належать чинники, що сприяють розвиткові багатогалузевого господарства (чинники інтеграції): організаційно-технологічні взаємозв’язки між галузями (вимоги сівозмін; потреби рослинницьких галузей в органічних добривах, свинарських господарств-репродукторів – у молочних продуктах тощо); повніше використання трудових ресурсів, універсальних машин і насамперед енергетичних (трактори, самохідні шасі та автомобілі); раціональніше використання побічної продукції; потреба в самозабезпеченні продуктами харчування; краще перенесення порівняно з вузькоспеціалізованими несприятливих погодних умов чи стихійного лиха.
Зазначені дві групи чинників істотно впливають на визначення виробничого напряму господарства. Одне з головних і складних завдань планування – збалансування протилежних дій чинників і приведення їх до необхідної рівноваги. На підприємствах для цього використовують як традиційну методику, так і методи оптимального планування.
Традиційна методика планування галузевої структури господарства складається з таких етапів:
1) визначають головні та додаткові товарні галузі, які могли б успішно поєднуватися в одному господарстві. Наприклад, у лісостепових свиновідгодівельних господарствах з головною галуззю добре поєднуються молочне скотарство і виробництво цукрових буряків;
2) вивчають усі чинники спеціалізації та інтеграції, встановлюють межі для розвитку окремих галузей, визначають попередню структуру посівних площ, яка має відповідати як агротехнічним і економічним умовам, так і вимогам головної галузі;
3) виконують розрахунки на максимальний розвиток головної галузі.
4) установлюють раціональні розміри додаткових і допоміжних галузей.
5) остаточно уточнюють розмір основної галузі. Як результат такого зворотного перерахунку розмір головної галузі може дещо скоротитись порівняно з початковими розрахунками;
6) економічно оцінюють можливі варіанти поєднання галузей і вибирають найефективніший.
