Електронний посібник
ОРГАНІЗАЦІЯ РОБІТ В САДОВО-ПАРКОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ
РОЗДІЛ І
5. Газони. Влаштування газонів
5.1. Значення газонів у містах. Класифікація газонів.
5.2. Формування газонного травостану. Кореневищні, рихлокущові, щільнокущові та кореневищно-рихлокущові злаки.
5.3. Вертикальне планування території. Дренаж.
5.4. Обробіток ґрунту для формування газонів.
5.5. Агрохімічний аналіз грунтів. Підживлення грунтів.
5.6. Боротьба з бур’янами.
5.7. Норми висіву насіння.
5.8. Оптимальні умови висіву насіння. Глибина висіву насіння в грунт.
5.9. Способи створення газонів. Влаштування газонів методом гідропосіву. Одернування газонів.
5.1. Значення газонів у містах. Класифікація газонів.
Газон – це певна ділянка однорідної території з штучним дерновим покривом, який створюється посівом і вирощуванням дерноутворювальних трав (переважно злаків) або одернуванням.
Газон є поліфункціональною системою, яка знаходить своє застосування у будь-якій сфері міського озеленення території. Газонами прикрашені вулиці, парки, автомагістралі, алеї, площі, приватні садиби тощо. Крім того, дернове покриття є перешкодою для поширення карантинних видів рослин, сприяє ефективному очищенню повітря від шкідливих домішок промислового походження, а ризосфера крім того є потужним біологічним фактором відмирання патогенних бактерій.
Функції газонів:
▪ санітарно-гігієнічна (затримує пил та є звукоруйнівним екраном);
▪ ландшафтнотворча;
▪ екологічна (захист від вітрової і водної ерозії тощо);
▪ утилітарна;
▪ естетична.
Таблиця 1
Класифікація газонів (за В.С. Теодоронським)
Декоративні газони.
Партерні газони.
Партерні газони створюються поблизу будівель, пам’ятників, водойм, парадних входів, в головних вузлах архітектурних споруд у поєднанні з басейнами та фонтанами, які мають чіткі геометричні форми, а також скульптурою. Крім того, їх використовують для оформлення важливих ділянок в парках, садах та скверах.
Партерні газони повинні мати високу декоративність, стійкість до хвороб та довговічність. Для цього використовують низові багаторічні трави з вузькою листовою пластинкою (кострицю червону, мітлиці тонку і пагоноутворювальну, тонконіг луговий та інші види).
Суміш трав для партерних газонів використовувати не рекомендується, оскільки досить важко підібрати трави з однаковим забарвленням листя та фактурою кущів.
Звичайні садово-паркові газони.
Цей тип газону займає досить значні простори парків, бульварів, скверів та лісопарків. Для створення звичайних садово-паркових газонів використовують суміші трав з тонкою та широкою листовими пластинками. В умовах Полісся газони високої якості створюють з тонконогу лугового, костриці червоної, мітлиці білої, райграсу пасовищного; в південних районах – мітлиці тонкої, костриці овечої, житняку, кострецю безостого, гребінника. Найкращими травосумішами є суміші з райграсу багаторічного (30%), тонконогу лугового (20%), костриці червоної (40%), мітлиці тонкої (10%).
Лугові газони.
Лугові газони займають увесь простір лугопарків і великі відкриті галявини лісопарків. Такі газони складаються із багатьох видів трав, які відносяться до різних родин. Як правило, лугові газони створюються шляхом покращення природних травостанів (підсів культурних травосумішей до вже існуючого травостану). На відміну від звичайного газону луговий газон є значно простішим в догляді, зокрема його не потрібно скошувати раз в тиждень. Крім того, якщо розмістити галявину у відповідному місці, луговий газон виглядатиме природніше, а іноді естетичніше, ніж коротко скошений газон.
Для підсіву вже існуючих травостанів під час формування лугових газонів використовують ті ж трави, що і для створення звичайних садово-паркових газонів. Крім того, для підсівання травостанів використовують також і насіння деревію, льону багаторічного, конюшини, люцерни, еспарцету тощо.
Мавританські газони.
Мавританські газони (по-іншому – трав’янисто-квіткові, гарноквітучі, східні, арабські, японські) – це живописні галявини, які створюються на відкритих, сонячних просторах у лісопарках і міських парках на тлі великих лугових газонів. Однак, якщо мавританський газон створити у вигляді окремих невеликих куртин або вкраплень квіткових рослин на звичайному невеликому за площею газоні, декоративного ефекту ми не отримаємо.
Мавританські газони бувають одноколірними і барвистими. Вони створюються із суміші злаків та квіткових рослин. Крім того, до їх складу можуть входити рослини, які після закінчення цвітіння зберігають своє листя протягом тривалого часу, що в свою чергу підтримує декоративний вигляд газону.
Оскільки гарноквітучі рослини полюбляють світло, для такого газону необхідно відводити сонячні місця.
Для створення мавританських газонів рекомендується наступний асортимент трав: мітлиці звичайна (20%) і біла (10%), колосок духмяний (10%), незабудка лісова (10%), дзвоники карпатські (10%), аліссум морський (10%), мак-самосійка (10%), перитріум рожевий (10%), конюшина червона (10%) та інші рослини.
Спортивні газони.
Спортивні газони повинні мати міцну дернину, бути стійкими до механічних пошкоджень, протистояти вертикальним проколам та розривам. Щільність дернини залежить від механічного складу ґрунту, а також видового складу трав’яних рослин.
Для влаштування спортивних газонів використовують швидкоростучі злакові трави які мають широкі та пружні пагони, а також утворюють щільну дернину: райграс пасовищний, костриці червона і лугова, тонконіг луговий, гребінник звичайний, мітлиця тонка, лисохвіст луговий тощо. Рекомендується використовувати такі травосуміші для формування спортивних газонів: костриця червона (40%), тонконіг луговий (60%); тонконіг луговий (40%), райграс пасовищний (30%), гребінник звичайний (30%); тонконіг луговий (20%), костриця червона (45%), райграс пасовищний (15%), костриця лугова (15%), конюшина біла (5%). Для футбольних полів використовують таку суміш: костриця червона (30%), тонконіг луговий (40%), мітлиця тонка (20%), райграс пасовищний (10%).
Газони спеціального призначення.
Газони на магістралях і вулицях, в санітарно-захисних зонах, на територіях промислової забудови мають велике екологічне і санітарно-гігієнічне значення. Зокрема, завдяки газоній дернині знижується рівень пилу в повітрі (затримує близько 30 % пилу), а це в свою чергу вберігає прилади і механізми виробничих цехів від механічного пошкодженя та забруднення. Крім того, дослідження показали, що травостан газону покращує склад повітря та знижує рівень шуму.
Газон є своєрідним регулятором мікроклімату середовища, що є можливим завдяки випаровуванню вологи, яка знижує тим самим температуру приземного шару повітря.
Для створення газонів спеціального призначення використовують трави, які стійкі до негативного впливу навколишнього середовища (загазованості, засухи тощо): кострицю червону, овечу і лугову, стоколос безостий, грястицю збірну, гребінник звичайний, свинорій пальчастий, райграс високий, житняки тощо.
5.2. Формування газонного травостану. Кореневищні, рихлокущові, щільнокущові та кореневищно-рихлокущові злаки
Кущення злаків полягає в тому, що найнижчі міжвузля основних пагонів, які знаходяться у верхньому шарі ґрунту (у кореневищних і рихлокущових) або на його поверхні (у щільнокущових), не розвиваються в довжину, є сильно вкороченими і утворюють так звані вузли кущення. На кожному такому пагоні, після того як він проходить повний цикл розвитку, утворюється свій вузол кущення.
За характером пагоноутворення (кущення) злакові поділяють на такі типи: кореневищні, рихлокущові, кореневищно-рихлокущові та щільнокущові.
Кореневищні злаки.
Кореневищні злаки мають пагони двох видів: надземні і підземні, які називаються кореневищами. У кореневищних злаків вузол кущення знаходиться на глибині 5–20 см від поверхні землі. Від нього в різні сторони відростають підземні пагони (кореневища), які можуть відходити від материнської рослини на відстань 0,2–1 м. Кожне кореневище розвивається в ґрунті горизонтально і утворює декілька підземних вузлів.
На деякій відстані від вузла кущення материнської рослини підземний пагін круто загинається уверх, пробивається на поверхню ґрунту і утворює в піднімаючій частині новий вузол кущення. Із цього вузла розвивається коренева система і підземний пагін, який також росте спочатку в товщі землі біля її поверхні і лише потім утворює новий вузол кущення. Із вузлів кущення, крім підземних пагонів (кореневищ), відходять доверху й надземні пагони, які утворюють на поверхні ґрунту зелені стебла і листя. Нові вертикальні пагони кореневищні злаки утворюють через 1-2-5 міжвузлів на підземному пагоні (кореневищі), тому суцільної щільної дернини не формують. Між їх вертикальними пагонами завжди можна побачити ґрунт. Перші кореневища молодий злак закладає на глибині, де пористість та рихлість ґрунту забезпечує його життєдіяльність. Нове покоління утворюється вище старшого, тому з віком кореневище все вище підходить до поверхні ґрунту. Така біологічна особливість цих злаків дозволяє триматись у фітоценозі в достатній кількості лише до тих пір, доки не ущільниться верхній шар ґрунту, а потім вони випадають з травостану.
Найкращий розвиток кореневищних злаків спостерігається на рихлих ґрунтах з доброю аерацією. Повного розвитку кореневищні злаки досягають через 3–4 роки і тримаються в травостані до 10 років і більше. Злаки цієї групи утворюють рівну, пружну і міцну на розрив дернину, тому деякі види вважають цінними газонними травами.
До групи кореневищних злаків відносять пирій повзучий, мітлицю білу, тонконіг звичайний, стоколос безостий, свинорій пальчастий та інші види.
Рихлокущові злаки.
У рихлокущових злаків вузол кущення розміщений в ґрунті на невеликій глибині – 1–5 см. Від вузла кущення пагони відходять під гострим кутом, утворюючи в ґрунті всього лише одне досить коротке міжвузля. Вийшовши на поверхню ґрунту, пагони утворюють стебла і (або) листя. Від вузла кущення кожного пагона, який пройшов повний цикл розвитку, відходять нові бокові пагони.
Внаслідок цього кущ збільшується в об’ємі, але залишається рихлим, оскільки нові пагони, виходячи на поверхню ґрунту, розміщуються на певній відстані один від одного. Із кожного вузла розвиваються свої самостійні корінці.
Оскільки середина куща є його найстарішою частиною, то за відсутності догляду там з часом накопичується маса відмерлих решток пагонів і листя. В результаті цього нові пагони утворюватимуться лише на периферії куща, а всередині він залишатиметься порожнім, що в свою чергу зменшуватиме зімкнутість травостану. Позбутися цього можна прочісуванням дернини та землюванням газону.
Рихлокущові злаки за нормального розвитку утворюють у товщі ґрунту і на його поверхні дернину середньої щільності та міцності на розрив. Крім того, вони маловибагливі до аерації ґрунту, тому досить добре ростуть навіть на підтоплюваних ґрунтовими водами територіях. Кращими для них є рихлі суглинисті, суглинисто-піщані перегнійні ґрунти.
Злаки такого типу досягають повного розвитку через 2–3 роки. Тривалість їхнього життя становить 5–6 років.
До групи рихлокущових злаків відносять тонконіг дібровний, тимофіївку лугову, райграс багаторічний, кострицю лугову, житняки (види) та інші види.
Щільнокущові злаки.
У злаків цієї групи вузол кущення розміщується зазвичай на поверхні ґрунту або неглибоко (1–2 см) в його товщі. Міжвузля пагонів у щільнокущових злаків дуже короткі. Виходячи з вузлів кущення, бокові пагони прямують паралельно один одному і перпендикулярно до поверхні ґрунту, щільно притискаючись до материнського пагона, утворюючи тим самим дуже щільний кущ. Злаки цієї групи завжди міцно прилягають до ґрунту своєю центральною частиною, а периферія куща залишається зазвичай трохи припіднятою. Таке переміщення вузла кущення на поверхню ґрунту і поступове припідняття молодих ростучих частин куща є своєрідним пристосуванням для пагоноутворення на глинистих, суглинистих, а також перезволожених ґрунтах, які зазвичай бідні киснем та поживними речовинами.
Коріння щільнокущових злаків, на відміну від інших груп злакових трав, товсте, слабо розгалужене. В той же час коріння цих злаків рихле від міжклітинних просторів, які формують повітряні канали, що пронизують кореневу систему по всій довжині. Ця тканина – аеренхіма – служить провідником кисню від листя до корінн я. Завдяки наявності кисню в корінні та на його поверхні у щільнокущових злаків розвивається аеробний гриб (мікориза), а навколо кореневої системи в ґрунті – аеробні бактерії. Гриби і бактерії розкладають органічні речовини ґрунту, мінералізуючи їх.
Наявність кисню в корінні і виділення його в ґрунт сприяє окисленню відновлених сполук в товщі землі, яка безпосередньо прилягає до коріння. Це дає можливість рослині нормально всмоктувати поживні речовини.
В результаті багаторічного розвитку щільнокущових злаків на поверхні ґрунту утворюється щільна суцільна дернина із мертвих та живих частин цих рослин, яка є досить вологоємною і у зволоженому стані практично непроникна для повітря. Товщина дернини сягає 30 см і більше. Вони можуть зростати на одному місці до 30 років.
На газонах такі злаки використовуються обмежено, оскільки внаслідок особливості розміщення їх вузлів кущення (дуже близько до поверхні ґрунту) формується купиниста поверхня, де проглядається не вкрита травою земля.
До щільнокущових злаків відносять білоус стиснутий, кострицю овечу, тонконіг довголистий та інші види.
Кореневищно-рихлокущові злаки
В процесі кущення злаки цієї групи утворюють короткі багаточисленні кореневища, які формують надземні пагони, що галузяться за типом кущення рихлокущових злаків. В результаті такого розвитку формується система рихлих кущів, які зв’язані між собою короткими кореневищами. Вузол кущення у злаків цієї групи знаходиться в ґрунті на глибині 2-3 см.
Кореневищно-рихлокущові злаки утворюють рівну, щільну, пружну і міцну на розрив дернину, тому вони добре вберігають ґрунт від ущільнення і розпилення.
Крім того, при стоптуванні, злаки цієї групи не утворюють горбочків, тому поверхня дернини і травостан залишаються рівними. Злаки цієї групи використовують для створення спортивних газонів.
Найкращими для розвитку кореневищно-рихлокущових злаків є рихлі, дреновані, оструктурені ґрунти.
Злаки цієї групи розвиваються повільно і повного розвитку досягають на 2–4 рік. Довговічність їх становить більше 10 років.
До групи кореневищно-кущових злаків відносять тонконоги луговий і вузьколистий, кострицю червону, мітлицю тонку, лисохвіст луговий та інші види.
5.3. Вертикальне планування території. Дренаж
Вертикальне планування полягає в зміні рельєфу території з метою отримання відносно рівної поверхні із невеликим нахилом, що допомагає відводити зайву вологу за межі ділянки. Для спортивного газону нахил можна робити на чотири сторони, на дві та на одну. Створення нахилу допускається в межах 5–10 мм на кожний м2. Планування ділянки передбачає розбивку площі кілками на квадрати розміром 2×2, 3×3 або 5×5 м із наступним її нівелюванням.
Для цього насамперед складається проєкт планування ділянки та підраховуються робочі відмітки – різниці величин між існуючими та проєктними відмітками. Отримані робочі відмітки виносяться в натуру (позначаються на кілках) і згідно з ними виконується планування ділянки (підсипається або видаляється ґрунт). Ґрунт підсипається поступово, шарами товщиною 8 – 12 см, розрівнюється граблями і ущільнюється легким котком масою 80 – 100 кг.
Планування ділянки з невеликими горбочками і ямками проводиться шляхом зрізування верхівок горбочків і засипання ними ям. Ділянки із нерівною поверхнею плануються інакше. Для цього насамперед знімається родючий шар грунту, вирівнюється нижній горизонт, після чого родючий шар повертається на попереднє місце та планується.
Дренаж є обов’язковим елементом на ділянках, де застоюється вода після поливу або дощу. Дренажна система складається з трьох шарів: нижнього (щебінь) – товщиною 10–15 см, середнього (гравій або керамзит) – 5–7 см і верхнього (грубий пісок) – 7–10 см. Процес укладання дренажу передбачає ущільнення всіх його структурних компонентів. Зверху дренажна система засипається родючим шаром ґрунту товщиною не менше 20 см в ущільненому стані.
На тяжких глинистих грунтах, влаштування дренажної системи передбачає використання перфорованих труб діаметром 10–20 см, які закладаються під кутом 400 до колектора. Глибина та інтервал закладання труб залежить від механічного складу ґрунту та стоку води. Наприклад, на глинистих ґрунтах дрени закладаються на глибині 0,6 м з інтервалом 4–8 м, а суглинисті ґрунти передбачають збільшення глибини вже до 0,9–1 м, а інтервалу – 10–12 м.
5.4. Обробіток ґрунту для формування газонів
Агротехніка створення газону передбачає вирівнювання його основи, переорювання її плугом на глибину 15–20 см з наступним боронуванням та ущільненням котком. Якщо підошва основи піщана, тоді поверх її влаштовується глиняний замок товщиною 8–10 см або ж використовується суміш суглинистого ґрунту із торфом; якщо основа глиниста – формується дренаж або водопроникний шар з піску товщиною 8–10 см.
Після проведення підготовчих робіт на основу майбутнього газону насипають шар родючого грунту товщиною не менше 30 см – для партерного газону, 20 см – для звичайного садово-паркового газону і 10–15 см – для лугового газону. За механічним складом ґрунт має бути суглинистим або супіщаним, а також володіти розсипчастою структурою (містити грудочки землі розміром 1–2 см).
Легка земля містить переважно тверді мінеральні частини (пісок), між якими є багато порожнин. Тяжкий ґрунт містить в своєму складі переважно найдрібніші м’які мінеральні частинки (глину), які щільно прилягають одна до одної і погано пропускають повітря до коренів, а у випадку перезволоження доступ повітря до них взагалі відсутній. Середні за механічним складом ґрунти (суглинки) містять в своєму складі частинки різного розміру і є найоптимальнішим варіантом для створення газону. Крім того, придатними є також низинний торф, торфокомпости, амонізована торфокрихта та компости із побутових відходів. Універсальний склад ґрунтової суміші для газону складається із перегною, дернової землі, компосту, торфу та піску у співвідношенні відповідно 2:2:0, 5:1:1.
Якщо на ділянці присутній тяжкий глинистий або піщаний ґрунт і немає можливості його замінити, тоді необхідно провести його покращення, тобто збільшити в ньому вміст гумусу. З цією метою вносять органічні (торф, компост або перегній) та мінеральні добрива, які рівномірно перемішують з верхнім 15–20 см шаром ґрунту. На піщаних ґрунтах крім цього необхідно вносити подрібнену глину в сухому вигляді у кількості до 10 % від об’єму шару ґрунту, що підживлюється, а на тяжких глинистих – додавати пісок до 50 % об’єму.
Під час підготовки верхнього родючого шару ґрунту необхідно враховувати те, що він повинен мати сердню щільність в межах 0,8–1,2 г/см3, а також володіти реакцією грунтового середовища pH від 6,0 до 7,3 одиниць.
Після внесення добрив та вапнування (на кислих грунтах) проводять переорювання ґрунту на глибину до 30 см. Після цього ділянку боронують, а потім вирівнюють шляхом протягування металевого бруса в двох взаємно перпендикулярних напрямках.
Під час планування ділянки її поверхні надають невеликий (0,5–1 см на м2) нахил для запобігання застоювання води.
Через 1–1,5 місяці, після того як осяде земля, проводиться остаточне планування та ущільнення верхнього шару ґрунту. Під час виконання цієї операції можливий варіант переущільнення землі. Щоб цього уникнути, оптимальна маса котка має становити не більше 200–300 кг.
5.5. Агрохімічний аналіз грунтів. Підживлення грунтів
Після очищення ділянки наступним етапом створення газону є проведення агрохімічного аналізу, завдяки якому визначається наявність основних поживних речовин (азоту, фосфору, калію), кислотність та насиченість грунту основами. Крім того, визначають також щільність ґрунту та його структуру, оскільки газонні трави нормально розвиваються лише на ґрунтах з об’ємною масою від 0,8 до 1,2. За щільності ґрунту більше 1,2 трави ростуть дуже погано або повністю відмирають. Щоб цього уникнути, на дуже важких ґрунтах необхідно вносити пісок, торф, перегній та інші органічні добрива.
Найголовнішим показником ґрунту під час створення газонних покриттів різного призначення є вміст гумусу, який в процесі розкладання забезпечує систематичне живлення газонних трав азотом, що має вирішальне значення для їх розвитку. На основі даних таблиці 2 можна розрахувати дози внесення добрив на 1 га газону.
Таблиця 2
Оптимальний вміст гумусу і поживних речовин в ґрунті для газонів різного типу (Сігалов, 1971)
В таблиці 3 подано допоміжні умовні одиниці агрохімічного показника, на які вказана доза внесення добрив.
Таблиця 3
Дози добрив на 1 га газону (Сігалов, 1971)
Наприклад, нам необхідно створити звичайний газон на дерново-підзолистому супіщаному ґрунті, який має наступну характеристику: гумус – 1,5 %, азот – 4 мг, фосфор – 2,5 мг, калій – 3 мг на 100 г ґрунту. Для цього відповідно до таблиці 2.1 визначаємо відхилення в наявності поживних речовин від оптимальних доз, що становить відповідно 1,5 %, 1 мг, 5,5 мг і 4 мг на 100 г ґрунту. Для підживлення ґрунту є низинний торф і набір необхідних мінеральних добрив. Згідно з таблицею 2.1 вміст гумусу необхідно підвищити на 15 ум. од. На кожну умовну одиницю вноситься по 10 т низинного торфу, а тому в загальному необхідно внести 150 т торфу. Відповідно дозу азоту необхідно підвищити на 10 ум. од.; в загальному необхідно внести 100 кг сульфату амонію (по 10 кг на ум. од.). Відхилення за фосфором складає 5,5 ум. од.; загальна кількість внесення суперфосфату – 82,5 кг (по 15 кг на ум. од.). Відхилення за калієм становить 4 ум. од.; загальна кількість внесення хлористого калію – 90 кг (по 22,5 кг на ум. од.).
Досить часто у виробничих умовах використовують довідникові дані, в яких розраховані дози внесення органічних добрив та основних мінеральних елементів для різних типів ґрунту (таблиця 4). Однак для визначення необхідної кількості внесення тих чи інших мінеральних добрив необхідно знати відсотки діючих речовин у них (таблиця 5).
Таблиця 4
Норми внесення добрив для підживлення ґрунтів під час закладання газонів (кг діючої речовини на га) за А.А. Лаптєвим
Таблиця 5
Вміст поживних речовин в деяких мінеральних добривах
Органічні добрива (перегній, торф, компост тощо) рівномірно розподіляються на поверхні ділянки та заорюються в грунт на глибину 10–15 см. Мінеральні добрива – фосфорні та калійні – загортаються в ґрунт під час весняного боронування або оранки, азотні – безпосередньо перед висівом насіння газонних трав.
В тих випадках, коли немає можливості внести органічні добрива, висівають сидеральні рослини, які у фазі зелених бобів заорюють в ґрунт на глибину 35–40 см.
Велике значення в культивуванні газонних трав має кислотність ґрунту (рН), оскільки у більшості видів мікроорганізмів проявляється активна життєдіяльність за реакції ґрунтового середовища, близької до нейтральної. Найбільшою стійкістю до кислої реакції володіють плісняві гриби.
Тому за сильного підкислення ґрунту кількість бактерій знижується, а грибів – зростає. Для нейтралізації надлишкової кислотності в ґрунт вносять мелений вапняк, золу, крейду, доломітову та кістяну муку, цемент тощо (табл. 6).
Таблиця 6
Дози вапна (вуглекислого вапна т/га) для вапнування кислих ґрунтів з вмістом органічних речовин не більше 2 – 3 % (Кедров – Зихман)
Механізм дії розкислювачів залежить від їх хімічного складу. Наприклад, вапно і зола – це сильні луги. Солі кальцію, що містяться в них, цілком і повністю розчиняються під дією грунтової вологи. У великій кількості ці речовини різко знижують кислотність грунту з можливим перетворенням його середовища в лужне, яке також несприятливе для росту трав. У цей час частина елементів живлення, особливо фосфор, переходять в недоступну для рослин форму і перестають ними засвоюватись. Тому протягом деякого часу після вапнування грунтове середовище є несприятливим для росту та розвитку рослин. Його стабілізація відбувається впродовж досить тривалого періоду – приблизно 3–6 місяців, в зв’язку з чим вапнування проводять восени. На відміну від вапна такі розкислювачі, як крейда та доломіт мають інший механізм дії, оскільки вони містять нерозчинні у воді солі кальцію, для розчинення яких необхідна кислота, що міститься в грунті. Під дією кислоти відбувається розчинення цих лужних матеріалів, внаслідок чого кислотність грунту знижується. Однак як тільки рН підвищується до 6 одиниць, хімічна реакція розкислення зупиняється, а рештки лужних матеріалів залишаються в грунті про запас. Якщо ж у процесі природного закислення грунту його рН знову буде знижуватись, тоді залишки лужних матеріалів повторно вступлять в хімічну реакцію, знижуючи тим самим кислотність грунтового середовища. Таким чином лужні матеріали будуть впродовж тривалого періоду (приблизно 5-7 років на важких і 4-5 років на піщаних) регулювати кислотність грунту.
Взяття ґрунту на аналіз зазвичай проводять співробітники спеціальних лабораторій, але в деяких випадках допускається самостійний відбір проб з наступним відправленням їх на дослідження в лабораторію. Для цього беруть 10 зразків ґрунту вагою 500 г кожний в різних місцях ділянки. Зразки зносять в одне місце, висипають на брезент і ретельно перемішують. Після цього відбирають вихідний зразок вагою 1–1,5 кг, який відправляють в лабораторію.
Крім лабораторних аналізів, деякі агрохімічні дослідження (визначення кислотності) можна проводити у виробничих (польових) умовах. Один із таких способів був винайдений відомим російським вченим Андрієм Тимофійовичем Болотовим. Згідно з цим способом необхідно закип’ятити ґрунт у воді, охолодити цей розчин і профільтрувати його через щільну тканину, щоб він став прозорим. Після цього потрібно додати до розчину сік із квітів, які мають фіолетове забарвлення (фіалка, ірис). Якщо розчин забарвиться в зелений колір – ґрунт має лужну реакцію; поява червоного забарвлення свідчить про кислу реакцію. Про наявність в ґрунті солей також можна судити за осадом, який утворюється після випаровування водного розчину (настою) ґрунту.
5.6. Боротьба з бур’янами
Під час створення газонного травостану одним із ефективних заходів боротьби з бур’янами є використання так званого «чорного пару». За допомогою цієї системи обробітку ґрунту можна позбутись максимальної кількості сплячого насіння бур’янів. Для цього восени ділянку завчасно переорюють або перекопують на зяб на глибину до 30 см. Весною для збереження вологи ґрунт боронують, а у випадку його переущільнення – насамперед переорюють. Для знищення бур’янів ґрунт декілька разів за сезон культивують та боронують. Першу культивацію проводять на глибину 8–10 см, другу – 6–8 см, всі інші аж до висівання насіння – 4–5 см. Під час оранки та боронування вносять органічні та мінеральні добрива.
Після останньої культивації, через 5–10 днів, коли розрихлена земля осяде, проводять посів насіння газонних трав з наступним ущільненням посівів котком.
Для боротьби з бур’янами на парових полях можна застосовувати також хімічні препарати, наприклад, симазин, атразин, далапон, трихлорацетат натрію тощо. В ранньовесняні строки до початку відростання бур’янів (кінець квітня – початок травня), найдоцільнішим є застосування симазину з розрахунку 5 кг/га. Можна використовувати також суміш симазину з атразином 3 + 3 кг/га. Але її необхідно вносити тоді, коли розетки кульбаби, подорожника та інших дводольних бур’янів повністю розвинуться (кінець травня – червень). В якості гербіциду загальної дії можна використовувати також раундап, ураган, торнадо тощо.
Під час застосування гербіцидів загальної дії не можна змінювати рекомендовані дози і концентрації ні в сторону зменшення (гербіцид не дасть бажаного результату), ні в сторону збільшення (в цьому випадку препарат обпалює верхівку рослин, не потрапляючи таким чином до підземних органів, які залишаються живими). Також необхідно слідкувати за температурним режимом та наявністю вітрів.
Недоліком системи обробітку грунту «чорний пар» є те, що процес підготовки ґрунту затягується в часі, тому його доцільно застосовувати для створення газонів восени.
5.7. Норми висіву насіння
Норма висіву, тобто кількість насіння, яка висівається на одиниці площі, залежить від його величини (що впливає на кількість в одиниці ваги), якості (що виражається відсотком господарської придатності) та площі живлення (яка необхідна рослині для нормального розвитку).
Кількість насіння в одиниці ваги (найчастіше в 1 г) визначають їх підрахунком або знаходять в довіднику.
Якість насіння залежить від його чистоти та схожості. Для визначення відсотку чистоти насіння беруть декілька проб по 1 г і в кожній із них відбирають сміття. Насіння і сміття складають окремо. Вага чистого насіння виражається у відсотках від загальної маси (насіння разом зі сміттям). Якщо в 1 г наважки вага чистого насіння становить в середньому 0,8 г, то його чистота буде рівна 80 %.
Схожість насіння визначається шляхом пророщування 400 насінин. Для цього попередньо насіння розподіляють на 4 порції (проби) по 100 насінин в кожній. Якщо в кожній пробі проросте по 80 насінин, то схожість буде рівною 80 %.
Для визначення загального показника якості насіння, тобто господарської придатності, відсоток чистоти перемножують на відсоток схожості і добуток ділять на 100 %.
За 80 % чистоти і 80 % схожості господарська придатність буде (80×80)/100 = 64 %. Така господарська придатність показує, що в партії схоже насіння складає 64 % від загальної ваги, а несхоже та сміття – 36 %.
Площу живлення визначають експериментально шляхом багаторічних спостережень за розвитком рослин. Умовно площу живлення на період раннього росту і розвитку рослин приймають для швидкорослих, грубостеблових видів трав 2 см2, для повільноростучих дрібностеблових – 1 см2.
Знаючи вагу 1000 насінин, їх господарську придатність, умовно прийняту площу живлення, а також відсоток участі цього виду в травосуміші можна визначити необхідну вагу насіння в грамах для засіву ділянки площею 1 м2. Згідно з цією методикою перш за все необхідно знайти кількість насіння, в штуках, для засівання 1 м2 майбутнього газону. Кількість насіння вираховують згідно з площею живлення однієї рослини, що становить відповідно для дрібностеблових видів – 10000 шт/м2, грубостеблових – 5000 шт/м2. Далі, знаючи вагу 1000 насінин, можна вирахувати необхідну кількість насіння у вагових одиницях для засівання ділянки площею 1 м2. Для визначення кількості насіння тих чи інших трав, що входять до складу травосуміші, загальну кількість насіння перемножують на відсоток участі кожного компонента в цій травосуміші. Поправка норми висіву насіння кожного компонента травосуміші на його господарську придатність відображає реальну необхідну кількість трави у вагових одиницях.
Кінцевими розрахунками необхідно вважати уточнення норми висіву насіння трав за їх схожістю та розвитком рослин. Згідно з даними польових досліджень схожість насіння злаків складає в середньому 52–57% від лабораторної, насіння бобових – 60–70%. Крім того, від моменту проростання до початку кущення трав проходять розвиток також не більше 60–70% рослин. У дрібностеблових видів втрати більші, ніж у грубостеблових.
На практиці найчастіше використовують спрощений розрахунок необхідної кількості насіння газонних трав для засівання одиниці площі з використанням довідникових даних:
Н – розрахункова норма висіву насіння в чистому вигляді за 100 % схожості, кг/га; П – відсоток участі цього виду в травосуміші, %; Д – фактична господарська придатність насіння, %.
Під час влаштування лугових газонів норму висіву рекомендовано знизити на 30%. Для партерних газонів норму висіву насіння збільшують на 10–30 %, а для спортивних – на 50 %.
Розраховуючи норму висіву насіння трав, слід враховувати родючість ґрунту, оскільки на бідних його типах у злаків спостерігається слабке кущення – 1–3 стебла на кожну насінину, і навпаки, на родючіших ґрунтах кущення буде кращим – 5–8 пагонів на одному кущі. Тому на бідних ґрунтах для отримання щільного травостану норму висіву необхідно збільшувати, а на родючих – зменшувати.
5.8. Оптимальні умови висіву насіння. Глибина висіву насіння в грунт
Висівання насіння газонних трав необхідно здійснювати в тихий ясний день. Поверхня ґрунту має бути сухою, а нижній шар – вологим. У випадку засушливої погоди сухий ґрунт необхідно полити за 2 дні до посіву. Безпосередньо перед посівом верхній шар ущільненого ґрунту необхідно розрихлити граблями на глибину 1–2 см.
Насіння висівають за допомогою сівалок, вручну або спецмашинами. Під час посіву газону насіння ділять навпіл і висівають його у двох взаємоперпендикулярних напрямках.
Таким же принципом керуються і під час створення мавританського газону (в одному напрямку висівають трави, а в іншому – насіння квіткових рослин).
Висівання насіння газонних трав необхідно здійснювати в тихий ясний день. Поверхня ґрунту має бути сухою, а нижній шар – вологим. У випадку засушливої погоди сухий ґрунт необхідно полити за 2 дні до посіву. Безпосередньо перед посівом верхній шар ущільненого ґрунту необхідно розрихлити граблями на глибину 1–2 см.
Насіння висівають за допомогою сівалок, вручну або спецмашинами. Під час посіву газону насіння ділять навпіл і висівають його у двох взаємоперпендикулярних напрямках.
Якщо ґрунт легкий, насіння газонних трав необхідно загорнути трохи глибше. Насіння можна і не загортати граблями, а лише злегка присипати родючим шаром ґрунту відповідної товщини.
Щоб забезпечити кращий контакт насіння з ґрунтом (наблизити до нього вологу) і воно скоріше набухло та проросло, посіви ущільнюють котком масою 50 кг. Така операція забезпечує появу дружних сходів.
Відразу ж після висіву насіння газонних трав ділянку необхідно полити. Глибина змочування має становити не менше 3–5 см (в спекотну погоду глибину змочування необхідно збільшувати). Подальший полив посівів необхідно проводити за підсихання верхнього шару ґрунту. У випадку відсутності опадів посіви необхідно поливати щоденно або через день у вечірній час впродовж 3–4 тижнів. Якщо на поверхні ґрунту після поливу утворюється кірка, її необхідно негайно руйнувати. Глибина змочування за появи сходів та подальшого розвитку трав збільшується і в кінцевому результаті має становити не менше 15 см.
Після масової появи сходів (зазвичай протягом 3 тижнів) чітко окреслюються порожні місця, які необхідно відразу ж засіяти.
Сходи рекомендують рівномірно підживити нітроамофоскою з розрахунку 20 г/м2.
Найкращим періодом висіву насіння газонних трав є рання весна (квітень), після танення снігу, коли ґрунт достатньо обвітриться, і не грудкуватиметься (одночасно з посівом ранніх зернових культур), або рання осінь (середина серпня – середина вересня). В ці строки забезпечуються оптимальні умови для проростання насіння і розвитку злакових трав.
Ранньою весною достатня кількість опадів і тепла погода забезпечують появу дружних сходів та їх зміцнення (ріст та розвиток коріння) до настання спекотного періоду літа. Для весняних посівів температура ґрунту має бути не нижче 5–70 С.
Посів насіння в середині серпня за достатньої кількості опадів дозволяє злакам зміцніти до наступання осінніх холодів. Крім того, умови в цей період є сприятливішими для конкуренції злакових трав з бур’янами, останні з яких є типовими представниками рослин з С4-типом фотосинтезу. Зниження температури позитивно впливає на ріст злаків і суттєво сповільнює ріст бур’янів, конкурентоспроможність яких послаблюється.
Літній посів навіть за наявності штучного поливу призводить зазвичай до повільної, розтягнутої в часі, появи сходів, які швидко заростають бур’янами, оскільки умови в цей період є сприятливішими для їхнього розвитку, ніж для злакових трав.
Під зиму посів насіння газонних трав рекомендовано проводити за стійкого зниження температури до 2–30 С (листопад), щоб насіння не встигло прорости до настання заморозків. У південних районах посушливого степу доцільно застосовувати саме зимові (лютий–березень) відлиги для посіву насіння газонних трав.
Під час вибору строків посіву враховують видовий склад травосуміші. Прикладом є тонконіг луговий або мітлиця, насіння яких необхідно висівати у другій половині літа, оскільки їхні проростки повільно розвиваються на початковій стадії.
5.9. Способи створення газонів. Влаштування газонів методом гідропосіву. Одернування газонів
На сьогоднішній день найпоширенішими є такі способи створення газонів:
✓посів насіння газонних трав на підготовлену поверхню;
✓гідропосів – нанесення насіння в складі спеціальних розчинів на підготовлену поверхню за допомогою розпилювального обладнання;
✓одернування або укладання рулонної дернини на підготовлену поверхню.
Гідропосів. Цей спосіб використовується для меліорації та рекультивації ландшафтів (на великих об’єктах), а також озеленення безґрунтових схилів і відкосів, важкодоступних через свою крутизну та висоту. Велике значення цей спосіб має для озеленення ділянок ландшафту, на яких відбуваються процеси вітрової і водної ерозії, а також під час формування садів та парків.
Суть цього способу полягає в тому, що на поверхню ділянки наноситься суміш, яка складається з води, насіння трав (рихлокущові і кореневищні злаки із бобовими травами), мінеральних добрив (азотні, калійні, фосфорні), мульчуючих матеріалів (торфокрихта, подрібнена солома, тирса) та плівкоутворювачів (гідрогель, клейковина тощо). В суміш можна також додавати насіння декоративних кущів – троянди зморшкуватої, барбарису тощо.
Гідрогель, що входить до складу суміші, накопичує, утримує і поступово віддає вологу.
Клейковина – екологічно чиста речовина, яка є зв’язувальним матеріалом для мульчі та закріплює всі складники суміші на поверхні ґрунту.
Для візуального сприйняття якості робіт (наявність необроблених місць, рівномірність) до суміші додаються екологічно чисті барвники.
Якщо в якості мульчі використовується солома або тирса, тоді до суміші необхідно додавати мікробіологічні добрива, які прискорюють процес утворення перегною із органічних матеріалів.
Нанесення суміші проводять за допомогою спеціальних механізмів. Для цього використовують поливомийні машини із спеціальними насадками для розпилювання рідкої суміші. Спецобладнання дозволяє наносити суміш на відстань 50 м і проводити роботу у важкодоступних місцях. Робоча суміш розподіляється на площі зазвичай за два проходи машини. Це дає змогу уникати стікання рідкої суміші і досягати рівномірнішого розподілення її на поверхні ґрунту.Через 2–3 години після гідропосіву утворюється кірка товщиною 0,5–0,7 мм, яка тримається на поверхні впродовж 20–40 днів. Завдяки терморегулювальним властивостям органічних матеріалів (торфокрихти, подрібненої соломи, тирси тощо) під кіркою формується мікроклімат з оптимальними тепловим і водним режимами, що сприяє швидшому проростанню насіння, фактично через 4–10 днів. Крім того, кірка перешкоджає ерозії ґрунту та змиванню насіння газонних трав під час поливу або випадання дощу, а також захищає його від поїдання птахами.
Підготовку ґрунту проводять аналогічно технології влаштування звичайного газону. Гідропосів дозволяє створювати високоякісні газони на відкосах крутизною до 500.
Одернування. Найчастіше цей спосіб використовують під час влаштування газонних покриттів на відкосах і схилах з крутизною більше 300, а також для ремонту футбольних полів, створення газонних бровок навколо квіткових рабаток, паркових доріжок тощо.
Схили та відкоси піщаних насипів характеризуються екстремальними умовами водного режиму. Тому перед їх одернуванням обов’язково влаштовують водоутримувальний шар з глини товщиною 6–8 см, і лише після цього насипають 8–10 см родючого грунту з одночасним внесенням мінеральних добрив.
На легких ґрунтах і крутих схилах необхідно проводити суцільне одернування у вигляді цегляної кладки, а на пологих (за крутизни схилу 1:3–1:5) – у вигляді клітинок. Під час одернування газонів в «клітинку» насамперед необхідно викласти 3–4 суцільні стрічки дернини у нижній частині відкосу, і одну стрічку – біля його верхньої бровки. Після цього на центральній частині відкосу укладають стрічки дернини під кутом 450 до його основи, які перетинаючись, утворюють клітини зі сторонами 1–1,5 м. Стрічки дернини закріплюють загостреними кілками довжиною не менше 20 см. Кілки забивають у краї стрічок дерев’яним молотком – «киянкою» і торець кілка має знаходитись нижче рівня трави дернового пласту. Після закріплення дернини клітини заповнюють родючим ґрунтом і засівають насінням газонних трав тих же видів, із яких вирощена дернина. Шви між пластами дернини також засипають родючою землею.
Під час виконання робіт на рівній площині укладену дернину необхідно ущільнювати котком масою до 100 кг за два взаємоперпендикулярних проходи. Після прикатування дернини газон слід обов’язково полити. В подальшому полив необхідно проводити постійно протягом перших 15–20 днів, доки дернина не приросте до землі і не розпочнеться відростання травостану.
Оптимальними термінами одернування є весняно-літній період – з 15 травня до 15 червня і осінній – з 15 серпня до 15 вересня (для лісової і лісостепової зон).
Практична робота 4
Практична робота 5
Питання для самоконтролю
1. Який період є найсприятливішим для сворення газону висіванням насіння злакових трав?
2. Чим відрізняється партерний газон від звичайного садово-паркового?
3. Яка кислотність грунтового розчину є найсприятливішою для росту злакових трав?
4. Які операції включає спосіб боротьби з бурянами «чорний пар» і чим він ефективний?
5. Особливості використання гідропосіву.
6. Які переваги одернування газону порівняно із традиційним способом посіву злакових трав?