Електронний посібник
ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА
6.1. Методи організації виробництва
Методи організації виробництва – це сукупність прийомів і операцій виготовлення продукції або надання послуг, які виконуються за певного поєднання елементів виробничого процесу.
Методи організації виробничого процесу можна розділити на три види: одиничні, партіонні і потокові. На вибір методів організації виробництва впливають такі чинники: номенклатура і масштаби своєї продукції, періодичність випуску продукції, трудомісткість і характер технологічної обробки продукції. Вибір та умови застосування методу залежать від типу виробництва.
За одиничного методу організації виробництва випуск продукції здійснюється одиничними екземплярами виробів або невеликими партіями, що не повторюються. Застосовують під час виготовлення складного обладнання, спеціального оснащення для умов одиничного, дрібносерійного і дослідного виробництва.
За партіонного методу організації виробничого процесу виготовлення продукції здійснюється партіями, номенклатура продукції, що випускається, обмежена, обробляють одночасно продукцію декількох найменувань, за робочим місцем закріплюється виконання декількох операцій, поряд зі спеціалізованим широко застосовують універсальне устаткування, характерне використання кадрів широкої спеціалізації з високою кваліфікацією.
За потокового методу масштаби виробництва великі, її випуск здійснюється обмеженою номенклатурою із заданою періодичністю, виробничий процес розділений на операції з чіткою спеціалізацією робочих місць на виконання певних технологічних операцій, паралельним виконанням операцій на всіх робочих місцях.
Основною структурною одиницею потокового виробництва є потокова лінія, яка являє собою сукупність робочих місць, розташованих за ходом технологічного процесу і пов’язаних між собою спеціальними видами міжопераційних транспортних засобів. Найбільш часто застосовують урухомлювані транспортні засоби – конвеєри.
Поточний метод організації виробничого процесу характеризується високою ефективністю, забезпечує реалізацію всіх найбільш важливих принципів організації виробництва. Потокові методи організації характерні для масового і великосерійного виробництв. Поширення вони одержали в легкій і харчовій промисловості, машинобудуванні, металообробці.
6.2. Організація галузей рослинництва, підсобних підприємств та промислів
Розвиток ринкових відносин в економіці України вимагає створення нових та розширення існуючих видів підприємницької діяльності, особливо в агропромисловому комплексі. Це пояснюється специфікою сільського господарства: воно найбільш успішно розвивається за раціонального поєднання основних, додаткових і підсобних галузей.
Доцільність поєднання сільськогосподарського виробництва з іншими видами діяльності зумовлена багатьма чинниками: природними, соціально-економічними, організаційними, технологічними тощо.
Різниця між робочим періодом і періодом виробництва у сільському господарстві створює необхідні умови для поєднання землеробства з підсобними промислами.
Наприклад, період виробництва озимих зернових культур триває 250–300 днів, а робочий період, що охоплює обробіток ґрунту, сівбу, догляд за посівами, збирання врожаю, – близько трьох тижнів.
Аналогічна закономірність виявляється в садівництві, виноградарстві та інших галузях рослинництва, що зумовлює сезонність виробництва, нерівномірний розподіл та використання трудових ресурсів протягом року, їх надлишок у міжсезонний період і нестачу в період масових польових робіт.
Іншим важливим природним чинником розвитку підсобних виробництв є наявність місцевих сировинних ресурсів. Природними джерелами сировини є ліси, надра, родовища корисних копалин, мінеральні джерела. Зокрема, використовують дари лісів (плоди, ягоди, березовий сік, лікарські рослини), поклади граніту, бутового каменю, черепашник.
У багатьох випадках запаси цієї сировини є недостатніми для створення потужних промислових підприємств з її переробки або діючі підприємства не спроможні охопити всі сировинні джерела. За таких умов доцільною є організація невеликих виробництв місцевого значення на базі одного або кількох сільськогосподарських підприємств.
Додатковим джерелом грошових надходжень є переробка в господарстві виробленої сільськогосподарської продукції:
виготовлення плодоовочевих консервів, сухофруктів, борошна, олії, круп, м’ясних та молочних виробів. Переробка продукції зумовлена і технологічним чинником – необхідністю максимально зберегти вихідні якості. Цього досягають, дотримуючись оптимальних строків її збирання, закладання на зберігання або переробку, тобто запобігаючи її якісним втратам.
Наприклад, під час перевезення томатів на відстань до 50 км кількість першосортної продукції знижується до 10 %, на відстань до 100 км – до 15 %. У господарствах можна переробляти нестандартну плодоовочеву сировину, яка становить до 20 % валового збору. Ця сировина (перезрілі помідори, дрібні яблука, пошкоджені кісточкові плоди та ягоди), зберігаючи свої технологічні властивості, не може бути реалізована у свіжому вигляді, а продукція її переробки (соки, джеми, повидло) має високі смакові якості та поживність. Підраховано, що в умовах ринку за існуючих цін на сировину і готову продукцію реалізація 1 ц некондиційних томатів у вигляді соку забезпечує вдвічі більші грошові надходження, порівняно з продажем їх у свіжому вигляді. Через це в господарствах, які мають плодоовочепереробні цехи, урожайність плодів і овочів майже на 20 % вища, ніж у тих, де таких цехів немає. Відходи переробки плодоовочевої продукції і картоплі господарства використовують на корм худобі.
Підсобні виробництва та промисли організовують на базі агрофірм, агрокомбінатів, агроторгових підприємств, агропромислових об’єднань, акціонерних товариств, сільськогосподарських кооперативів, фермерських господарств та їх об’єднань. Функціонують вони у цих формуваннях на правах виробничих підрозділів. Кінцевою метою їх діяльності, як і будь-якого іншого підприємництва в умовах ринку, є отримання максимального прибутку.
Ціни на продукцію підсобних виробництв і промислів, як правило, є договірними і враховують вимоги чинного законодавства.
Підсобні підприємства використовують, переважно, робочу силу тих господарств, де вони створені, особливо працівників, які вивільняються із сільськогосподарського виробництва у міжсезонний період, а деяких фахівців можуть залучати зі сторони (здебільшого фахівців-технологів).
6.3. Структура посівних площ, система сівозміни
Головним критерієм науково обґрунтованої структури посівних площ є максимальний вихід продукції (в грошовій формі, в зернових одиницях або інших формах) з одиниці площі за найменших витрат праці і коштів. Іншими критеріями можуть бути: прибуток з 1 га, окупність витрат, собівартість 1 ц кормопротеїнової одиниці тощо.
На попередньому етапі визначення розмірів посівних площ сільськогосподарських культур обчислюють їх економічну оцінку.
Для економічної оцінки культур, що вирощуються для виробництва товарної продукції використовують систему показників:
1. урожай основної продукції, ц/га;
2. вартість валової продукції з 1 га, грн;
3. прибуток з 1 га, грн;
4. собівартість 1 ц основної продукції, грн;
5. затрати праці на 1 ц основної продукції, люд. год;
6. рівень рентабельності виробництва продукції, %.
Економічну оцінку сільськогосподарських культур проводять на основі фактичних середньозважених даних за останні 3–5 років. Вона може бути проведена також за плановими показниками урожайності культури і матеріально-грошових витрат, розрахованих за технологічними картами.
Раціональну структуру посівних площ розрахунково-конструктивним методом визначають у такій послідовності.
1. На основі обстежень уточнюють наявність орних земель на підприємстві за рівнем їх родючості, еродованості тощо та виявляють угіддя, які придатні для переведення у ріллю.
2. Розраховують попередні розміри посівних площ з огляду на загальну потребу в продукції та планову урожайність відповідних сільськогосподарських культур.
3. На основі попередньо розробленої структури посівних площ та агровиробничої характеристики ґрунтів визначають кількість сівозмін і їх площі, склад культур, розмір та кількість полів кожної сівозміни. При цьому доцільно розробити декілька варіантів системи сівозмін.
4. Проводять організаційно-економічну та агротехнічну оцінку варіантів системи сівозмін та вибирають із них найефективніший.
5. За розміром полів під культурою в системі сівозмін визначають розміри посівних площ та раціональну структуру посівних площ.
З визначенням раціональної структури посівних площ нерозривно пов’язана організація системи сівозмін.
Встановлено, що науково обґрунтоване розміщення культур у сівозміні підвищує продуктивність кожного гектара ріллі на 25–30 %.
Сівозміна – це науково обґрунтоване чергування сільськогосподарських культур та парів у часі й на території. Залежно від ґрунтово-кліматичних умов і спеціалізації господарства сівозміни відрізняються складом і чергуванням культур, кількістю полів та їх розмірами. За ознакою виробничого призначення та вирощування певної продукції сівозміни поділяють на типи, а за співвідношенням сільськогосподарських культур – на види.
Виокремлюють три типи сівозмін: польові, кормові та спеціальні. Польові сівозміни призначені, переважно, для вирощування зернових, технічних культур і картоплі. Частина площі польової сівозміни може бути зайнята кормовими культурами.
За видами сівозміни поділяють на зернопросапні, зернотрав’яні, просапні, сидеральні, травопільні, овочеві, ґрунтозахисні і т. інше.
Ґрунтозахисними є такі сівозміни, в яких набір, розміщення і чергування культур забезпечує захист ґрунтів від ерозії.
Овочевими називають сівозміни, у яких овочеві культури займають цілком або більшу частину площі ріллі.
На великих підприємствах застосовують 7–10-пільні сівозміни. У фермерських господарствах, які мають невелику площу землекористування, та на підприємствах, що орендують значні площі землі, застосовують, зазвичай, сівозміни з короткою ротацією (4–5 полів).
Розроблення сівозмін на підприємстві ведеться на основі перспектив його розвитку, що визначені бізнес-планом. Сівозміни проєктують за кожним підрозділом.
За організації сівозмінної площі потрібно передбачити, щоб кожна культура займала одне або кілька цілих полів. Вони мають мати за можливості правильну прямокутну форму і приблизно однаковий розмір з метою раціонального використання техніки. Спроєктовані варіанти системи сівозмін потребують агротехнічного та організаційно-економічного оцінювання. Агротехнічна оцінка проєктних варіантів сівозмін передбачає відповідність їх системі агротехніки, удобрення, розміщення і чергування культур та іншим чинникам збереження і підвищення родючості ґрунтів. З організаційної точки зору систему сівозмін оцінують на відповідність їх прийнятій спеціалізації підприємства, можливість виконання договірних зобов’язань за реалізації продукції та раціонального використання трудових і матеріальних ресурсів. Економічна оцінка сівозмін проводиться за показниками: вартість валової і товарної продукції; затрати праці і коштів; чистий прибуток у розрахунку на гектар сівозмінної площі; рентабельність, собівартість, затрати праці на одиницю основної продукції або кормової чи зернової.
Презентація Методи організації виробництва
