OPDP1 Архіви - Освітній Hub

ВСТУП

Tatiana — Fri, 28 Aug 2026 09:15:44 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Роль науки планування та організації значно зростає в загальнополітичному, соціальному, економічному і культурному середовищі. Цьому сприяє перехід до ринкових відносин та зміни методів господарювання, що потребує перебудови систем планування на всіх рівнях управління економікою; розвиток науково-технічного прогресу, зростання чисельності управлінських кадрів; зростання масштабів суспільного виробництва, ускладнення господарських зв’язків, розширення міжнародних зв’язків.
Суть курсу «Планування та організація діяльності підприємства» полягає в розробці та обґрунтуванні цілей, визначенні найкращих методів і способів їх досягнення за ефективного використання всіх видів ресурсів, необхідних для виконання поставлених завдань і встановлення їх взаємодії.
Програмою дисципліни передбачено вивчення теоретичного матеріалу, виконання практичних завдань, контрольної роботи та навчальної практики.

Мета вивчення: формування знань і практичних навичок з методики планування, раціональної організації та підвищення ефективності виробничої діяльності підприємства.
Завданнями дисципліни є досягнення високих темпів розвитку, вдосконалення ведення галузей сільського господарства для забезпечення необхідного обсягу виробництва певних видів продукції за мінімальних затрат праці і коштів та максимальної прибутковості сільськогосподарських підприємств.

Як результат вивчення дисципліни студенти повинні знати:
• правові основи економічного характеру організації та планування діяльності підприємства;
• організаційно-економічні основи аграрних формувань і їх об’єднань;
• шляхи раціонального використання матеріально-технічної бази;
• систему внутрішньогосподарського планування, його раціональні форми, принципи та методи;
• форми організації праці;
• особливості і форми оплати праці;
• організацію і планування виробництва продукції рослинництва та тваринництва;
• методику визначення потреби в засобах та знаряддях праці, організацію їх раціонального використання;
• зміст та завдання планування, його роль у підвищенні ефективності виробництва;
• систему планування процесу виробництва та збуту продукції в умовах конкуренції;
• порядок розробки довгострокових і поточних планів підприємства;
• методи організації виробництва основних та допоміжних підрозділів;
• способи ефективного впровадження прогресивних технологій виробництва з метою підвищення рівня рентабельності підприємства

уміти:
• обирати господарську стратегію на внутрішньогосподарському рівні;
• проводити розрахунки планових показників, необхідних для виконання самостійної роботи в планово-економічних службах підприємств;
• складати поточні та річні плани господарської діяльності з урахуванням ризиків та дій конкурентів;
• планувати дослідження та визначати стратегію розвитку виробництва, аналізуючи ринкові можливості підприємства;
• складати бізнес-план розвитку підприємства.

Запис ВСТУП спершу з'явиться на Освітній Hub.

13. Сутність і організаційно-методичні основи планування діяльності підприємства

Tatiana — Mon, 06 Jul 2026 06:56:09 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Анотація

Зміст

Упорядники

Глосарій

Додатки

Джерела

13. Сутність і організаційно-методичні основи планування діяльності підприємства

13.1. Сутність і необхідність планування. Планування як функція управління підприємством та як наука
13.2. Предмет, об’єкт і методи дослідження
13.3. Система планування та види планів підприємств. Напрями планування: прогресивне, ретроградне, кругове

13.1. Сутність і необхідність планування. Планування як функція управління підприємством та як наука

Планування та організація виробництва – це економічна наука, яка на підставі об’єктивних законів природи і розвитку суспільства вивчає закономірності планування, раціональної побудови і ефективного ведення господарства на підприємствах з метою найповнішого використання виробничого потенціалу, забезпечення максимального виходу високоякісної продукції та надання послуг і отримання прибутку.

Планування – це один із найскладніших та нелегких видів діяльності. Складність полягає в тому, що управління – це практична діяльність, а що і як робити визначають до того, коли потрібно діяти.

Функція планування полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованої мети, відображеної в економічних планах.

Планування на підприємстві – це процес пошуку і використання резервів підвищення ефективності виробництва і вирішення соціальних проблем колективу.

Наука планування та організація виробництва вивчає закономірності розвитку і вдосконалення виробництва в господарствах, тобто предметом вивчення цієї науки є конкретні підприємства й об’єднання. Планування та організація виробництва як наука тісно пов’язані з економічними, технічними та технологічними науками, оскільки під час виробництва сільськогосподарської продукції техніка, технологія та організація є в нерозривному зв’язку, доповнюючи і збагачуючи одна одну новими теоретичними положеннями з актуальних проблем розвитку агропромислового комплексу.

13.2. Предмет, об’єкт і методи дослідження

Об’єктами науки є сільськогосподарські підприємства різних форм власності: сільськогосподарські кооперативи, асоціації, публічні товариства, фермерські господарства, фізичні та юридичні господарюючі суб’єкти.

Предметом вивчення є:
1. наукові основи організації і планування сільськогосподарського виробництва;
2. планування виробництва на сільськогосподарських підприємствах;
3. виробничі ресурси та організація їх використання;
4. організація галузей рослинництва, тваринництва, промислових виробництв;
5. організація виробничо-економічних зв’язків підприємств з іншими сферами АПК.

Методи дослідження у науці:
1. аналітичний – порівнюють показники підприємства, його галузей за низку років, показники фактичні і планові;
2. статистичні методи – використовують під час вивчення масових явищ за допомогою групування за певними ознаками;
3. монографічний – вивчають досвід кращих типових підприємств чи підрозділів;
4. розрахунково-конструктивний – виявляє ступінь впливу різних чинників на певний показник і на цій основі визначити планові показники;
5. експериментальний – передбачає проведення економічного експерименту;
6. економіко-математичні методи – з використанням комп’ютерних технологій його застосовують для розв’язання складних економічних задач.

Планування сільськогосподарського виробництва – це науково обґрунтоване встановлення рівнів економічного і соціального розвитку сільськогосподарських підприємств на певний плановий період через систему якісних і кількісних показників та визначення комплексу заходів щодо досягнення встановлених рівнів розвитку.
Планування базується на основі прогнозування. Прогнозування – це наукове передбачення економічних і соціальних процесів.

Розрізняють такі принципи планування:
1. аналіз вихідного рівня розвитку підприємства – тут вивчають досягнуті показники розвитку галузей, узагальнюють досвід, виявляють невикористані резерви;
2. найвища ефективність виробництва – передбачає досягнення максимальних економічних результатів за найменших витрат праці і коштів;
3. наукова обґрунтованість планів – передбачає відображення в планах вимог об’єктивних економічних законів розвитку суспільства, врахування результатів наукових прогнозів, розроблення планових показників на основі досягнень науки і техніки;
4. пропорційність – у тому, що план економічного і соціального розвитку сільськогосподарського підприємства треба погоджувати в усіх його складових;
5. безперервність планування – вимагає тісного взаємозв’язку перспективних, річних і оперативних планів;
6. контроль за виконанням планів – за кількісними і якісними показниками має бути систематичним, всебічним.
Під методами планування розуміють спосіб здійснення планування, тобто спосіб реалізації планової ідеї.

Основними методами планування є:
1. нормативний метод – показники плану базуються на використанні науково обґрунтованих норм затрат праці і коштів;
2. балансовий – виявляє наявні матеріальні, трудові, фінансові ресурси та потребу в них;
3. програмно-цільовий – поєднує цілі плану з необхідними ресурсами;
4. розрахунково-конструктивний – розробляють кілька варіантів розв’язання певної задачі і вибирають найбільш ефективну з них;
5. метод екстраполяції – аналізують фактичні дані за кілька років, встановлюють закономірності зміни показників і переносять їх на плановий період;
6. метод монографії – вивчають роботу кращих підприємств, чинники, що сприяли їх досягненню;
7. статистичні методи – групують дані, вивчають звітність, аналізують вихідні дані для розробки планів;
8. економіко-математичні методи – з допомогою комп’ютерних технологій складають плани економічного і соціального розвитку.

13.3. Система планування та види планів підприємства. Напрями планування: прогресивне, ретроградне, кругове

Залежно від методу організації й здійснення планової діяльності вздовж вертикалі системи управління виокремлюють прогресивне, ретроградне і кругове планування.

Процес планування, за якого планові показники формують на рівні нижчих підрозділів, а далі узагальнюють у загальному плані підприємства, носить назву прогресивного.

На противагу йому, ретроградне планування передбачає вироблення планових показників функціонування і розвитку економічної системи на вищих рівнях системи управління з їхньою подальшою деталізацією та перенесенням у плани підрозділів нижчого рівня ієрархії.

Певним поєднанням цих двох методів, що дає змогу уникнути притаманних їм недоліків, є кругове планування. Круговий метод передбачає розробку планів у два етапи: на першому етапі («згори-донизу») виробляють поточний план за основними цілями; на другому етапі («знизу-вгору») розробляють кінцевий план на основі деталізованих планів. При цьому, у плани вносять найбільш позитивні рішення.

Круговий метод передбачає розробку планів у два етапи:
на першому етапі («згори-донизу») виробляють поточний план за основними цілями;
на другому етапі («знизу-вгору») розробляють кінцевий план на основі деталізованих планів.
При цьому, у плани вносять найбільш позитивні рішення.

З позиції обов’язковості планових завдань розрізняють директивне й індикативне планування.

Рішення, зафіксовані в директивному плані (директиві), є обов’язковими для виконання, мають адресний характер та характеризуються надмірною деталізацією (цілей, завдань, термінів та засобів їхнього досягнення).

Натомість індикативний план має рекомендаційний характер, хоча в ньому можуть бути й обов’язкові завдання. Основне завдання такого планування полягає не лише в тому, щоб дати кількісну оцінку показників, що характеризують динаміку, структуру та ефективність економіки, а насамперед у тому, щоб забезпечити ув’язку та збалансованість усіх показників розвитку економіки. Індикативне планування має інформаційний, орієнтований характер (контрольні цифри, економічні регулятори) та застосовується і на мікрорівні. У цьому випадку під час складання перспективних планів застосовують індикативне, а в поточному плануванні – директивне планування. На відміну від плану (індикатора), зобов’язання (директива) пов’язане із прийняттям рішення про конкретні дії.

За тривалістю планового періоду розрізняють перспективне (довгострокове і середньострокове) і поточне планування.

Довгострокове планування охоплює період понад п’ять років і, зазвичай, визначає довгострокову стратегію підприємства, його соціальний, економічний і науково-технічний розвиток на перспективу.

Середньострокове планування здійснюється на період від двох до п’яти років.

Поточне планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління підприємством та з усіх напрямів його діяльності, а також планів на більш короткі періоди (квартал, місяць).

За змістом планових рішень виокремлюють стратегічне, тактичне та оперативно-календарне планування.
Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і визначає основні напрями розвитку об’єкта господарювання. У стратегічному плані відображають перспективні цілі і, обґрунтовані з позицій всебічного дослідження умов зовнішнього середовища та тенденцій його розвитку, визначають напрями і засоби їхнього досягнення. У тактичних планах відображають заходи, спрямовані на розширення виробництва і підвищення його технічного рівня, оновлення і зростання якості продукції, якомога повніше використання науково-технічних досягнень. Як результат тактичного планування складається план економічного і соціального розвитку підприємства, що є комплексною програмою виробничої, господарської і соціальної його діяльності на певний період.

Оперативне планування діяльності підприємства – це поточне виробничо-фінансове і виконавче планування на короткий період часу, орієнтоване на доповнення, деталізацію, внесення коректив до сформованих раніше планів і графіків робіт.

Оперативне планування забезпечує організацію повсякденної планомірної і ритмічної роботи підприємства та його структурних підрозділів. Узагальнено, стратегічне планування можна розглядати як пошук нових можливостей підприємства на ринках, тактичне – як процес створення передумов для реалізації цих нових можливостей, а оперативно-календарне – як процес їхньої реалізації.

Презентація Сутність і організаційно-методичні основи планування діяльності підприємства

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте суть та необхідність планування виробництва.
2. Що є предметом вивчення планування та організації виробництва?
3. Які Вам відомі методи дослідження у плануванні та організації виробництва?
4. Які принципи планування розрізняють?
5. Які основні методи планування Вам відомі?
6. Які види планів підприємств Ви можете назвати?

Запис 13. Сутність і організаційно-методичні основи планування діяльності підприємства спершу з'явиться на Освітній Hub.

12. Комплексна підготовка виробництва нової продукції

Tatiana — Tue, 30 Jun 2026 11:37:22 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Анотація

Зміст

Упорядники

Глосарій

Додатки

Джерела

12. Комплексна підготовка виробництва нової продукції

12.1. Система створення та освоєння нової продукції
12.2. Організаційна підготовка виробництва й освоєння нового продукту

12.1. Система створення та освоєння нової продукції

Під впливом науково-технічного розвитку відбувається швидке старіння продукції (скорочення її життєвого циклу). Кожен новий життєвий цикл продукції за своїми рисами і окремими параметрами схожий на попередній і разом з тим він неповторний.

Протягом свого життя продукція на ринку переживає декілька етапів:
І етап – впровадження, коли товар є новинкою і потрібен певний час та гроші, щоб довести споживачу його переваги;
ІІ етап – росту, коли визнання товару на ринку супроводжується стрімким зростанням попиту на нього;
ІІІ етап – зрілості, коли обсяг продажу товару починає поступово скорочуватись;
ІV етап – старіння, коли попит на товар на ринку неухильно падає.

Під час планування розробки нових товарів необхідно з’ясувати, на якій стадії життєвого циклу є його аналоги, вже представлені на ринку. У разі зменшення попиту на один вид продукції підприємство має вчасно спланувати випуск іншого виду товару.
Випуску нової та оновленої продукції передує великий комплекс робіт, що має назву «підготовка виробництва». Це дані проведених маркетингових досліджень, відкриттів та винаходів.

У процесі створення, підготовки виробництва та освоєння нової продукції виокремлюють такі види планових робіт: науково-дослідні, конструкторські, технологічні, організаційно-планові; роботи матеріально-технічного, економічного та соціально-психологічного характеру.

План оновлення продукції складається на основі завдань стратегічного плану.

План оновлення продукції має містити розділи:
1. норми і нормативи;
2. виробництво та реалізація продукції;
3. матеріально-технічне забезпечення виробництва нової продукції;
4. персонал і оплата праці;
5. витрати виробництва нової продукції, прибутки, рентабельність;
6. економічна ефективність виробництва нової (оновленої продукції).

Основою розрахунку економічної ефективності і доцільності впровадження нової продукції слугують зваження вигідності того чи іншого проєкту за умови обмеження капіталу як ресурсу та забезпечення найбільших прибутків за змоги реалізації кількох варіантів інвестицій.

Визначають доцільність інвестицій за показниками:
1. чисту поточну вартість (поточну вартість майбутніх грошових потоків від проєкту);
2. індекс прибутковості проєкту (відношення поточної вартості майбутніх грошових потоків від проєкту до початкових інвестицій);
3. термін окупності (час, за який відшкодовуються початкові інвестиції);
4. внутрішню форму дохідності (ставку дисконту, за якої чиста поточна вартість проєкту дорівнює нулю).

До капітальних вкладень, які враховують під час визначення річного економічного ефекту та вибору варіанта технологічного процесу, відносять:
1. вартість обладнання, пристроїв, виробничої площі, зайнятої обладнанням;
2. зміни заділів деталей;
3. витрати на науково-дослідні роботи, випробування, технологічну підготовку виробництва, на заходи з охорони навколишнього середовища.

Технологічна собівартість – сума витрат на організацію технологічного процесу виготовлення продукції та надання послуг.

Для різних технологічних процесів технологічна собівартість має різну структуру. У загальному випадку річну її величину визначають за формулою:

С = С^!N + C^!! (формула № 1)

де С! – змінні витрати на одиницю продукції;
C!! – умовно-постійні витрати на рік;
N – річний випуск продукції, шт.

Порівняння двох варіантів технологічних процесів можна здійснити із співвідношень:

С1 = С1! N+ С1!! (формула № 2)
С2 = С2! N+ С2!! (формула № 3)

С1 та С2 – технологічна собівартість у першому та другому варіанті.

Точка перетину двох прямих, що відповідає рівності витрат за обома варіантами, характеризує, так звану, критичну програму Nкр.
Для цього:

С1! Nкр+ С1!! = С2! Nкр+ С2!! (формула № 4)

Тоді

N_кр = (С₂^{!! _}С₁^!!): (С₁^!_ С₂^!) (формула № 5)

12.2. Організаційна підготовка виробництва й освоєння нового продукту

Організація науково-технічної підготовки виробництва нової продукції охоплює:
1. розробку планів виконання робіт з кожної стадії та їхнє узгодження;
2. складання зведеного плану-графіка підготовки виробництва;
3. розробку кошторису витрат на підготовку виробництва.

Науково-дослідні роботи зі створення продукції – комплекс досліджень, які проводять з метою отримання обґрунтованих вихідних даних, пошуку принципів і шляхів створення нової чи модернізованої продукції

Технічна підготовка виробництва – комплекс послідовно пов’язаних наукових, проєктно-конструкторських, технологічних і виробничо-господарських робіт зі створення, освоєння та впровадження нових видів продукції, нової техніки і технології.

Дослідно-конструкторські розробки – комплекс робіт із створення конструкторської і технологічної документації, виготовлення і використання дослідних зразків виробів, у процесі яких визначають об’єкт виробництва, тобто схему, вид, розміри, матеріали, які використовуватимуть, способи з’єднання, загальні технічні вимоги тощо.

Технологічна підготовка виробництва – сукупність взаємопов’язаних процесів, які забезпечують технологічну готовність підприємства до випуску виробів заданого рівня якості за встановлених термінів, обсягів випуску та витрат ресурсів.

Нова продукція – виріб, що виготовляють вперше, а також модернізований виріб, що отримав нову якісну характеристику.

Освоєння виробництва – складова частина ставлення продукції на виробництво, що охоплює перевірку підготовленого технологічного процесу й оволодіння практичними прийомами виготовлення продукції із стабільним значенням показників і у відповідному обсязі.

Ступінь освоєння виробу залежить від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. Існує певна кореляційна залежність між порядковим номером виробу та його трудомісткістю. Аналогічна залежність існує між номерами виробів і собівартістю.

Цю залежність визначають формулою:

Сі = С1 Nі-b та формулою Ті = Т1 Nі-b ,

де С1 , Ті – собівартість і трудомісткість Nі-го виробу з моменту початку випуску виробів;
С1 , Т1 – собівартість і трудомісткість першого випущеного виробу (трудомісткість у момент початку освоєння);
Nі – номер виробу з початку випуску;
b – показник ступеня.

Процес освоєння виробництва можна вважати закінченим, коли трудомісткість чи собівартість відповідатимуть плановим показникам.

Презентація Комплексна підготовка виробництва нової продукції

Питання для самоконтролю

1. Які декілька етапів переживає протягом свого життя продукція на ринку?
2. Які розділи має містити план оновлення продукції?
3. За якими показниками визначають доцільність інвестицій?
4. Які етапи має організація науково-технічної підготовки виробництва нової продукції?

Запис 12. Комплексна підготовка виробництва нової продукції спершу з'явиться на Освітній Hub.

11. Якість продукції

Tatiana — Mon, 29 Jun 2026 07:08:43 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Анотація

Зміст

Упорядники

Глосарій

Додатки

Джерела

11. Якість продукції

11.1. Якість продукції як основна складова форми конкурентоспроможності
11.2. Показники та методи визначення рівня якості продукції

11.1. Якість продукції як основна складова форми конкурентоспроможності

Конкурентна боротьба має наслідком те, що з двох однакових товарів купують дешевший, а за однакових цін – якісніший. Зрозуміло, що якість завжди була і залишається важливою ринковою характеристикою товару, а оцінювання якості товарів споживачами завжди визначатиме стратегію конкуренції промислових фірм.

Якість – це сукупність характеристик об’єкта, що свідчать про його здатність задовольняти визначені й бажані потреби.

Якість продукції є одним з основних чинників, що формують перший рівень системи показників конкурентоспроможності продукції.

Якість товару – це основний важіль забезпечення його конкурентоспроможності, оскільки узагальнено конкурентоспроможність товару може бути представлена таким рівнянням:
Конкурентоспроможність товару = Якість + Ціна + Обслуговування
Структура пріоритетів конкурентоспроможності продукції характеризуються співвідношенням 4:3:2:1, у якому:
– на першому місці – якість продукції (має оцінку «4»);
– на другому – вартість (має оцінку «3»);
– на третьому – зниження затрат у сфері споживання продукції (має оцінку «2»);
– на четвертому – якість сервісу продукції (має оцінку «1»).

Рівень якості – це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення потреб споживачів

Оцінювання якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів.
Абсолютний рівень якості того чи іншого виробу визначають обчисленням вибраних показників, не порівнюючи їх із відповідними показниками аналогічних виробів.
Відносний рівень якості визначають, порівнюючи показники продукції з абсолютними показниками якості кращих аналогічних вітчизняних та зарубіжних зразків виробів.
Рівень якості продукції під впливом науково-технічного прогресу і вимог споживачів має мати тенденцію до підвищення. У зв’язку з цим виникає необхідність оцінювання якості виробів, з огляду на її перспективний рівень, що враховує пріоритетні напрямки і темпи розвитку науки і техніки.
За новими видами продукції доцільно визначати також оптимальний рівень якості – рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво і використання продукції у певних умовах її споживання була б мінімальною.

11.2. Показники та методи визначення рівня якості продукції

Якість продукції – це сукупність властивостей продукції, які обумовлюють її придатність задовольнити певні потреби відповідно до призначення.

Якість продукції є основою конкурентоспроможності товару.
Для оцінювання якості продукції використовують систему показників, які групуються на узагальнювальні, комплексні та одиничні.
Узагальнювальні показники характеризують загальний рівень якості продукції: обсяг і частку прогресивних видів виробів у загальному випуску, сортність (марочність), економічний ефект і додаткові витрати, пов’язані з поліпшенням якості.
Комплексні показники характеризують кілька властивостей виробів, зокрема витрати, що пов’язані з розробкою, виробництвом і експлуатацією.

Одиничні показники якості характеризують одну з властивостей продукції (товарів) і класифікують за такими групами:

Показники призначення, що відображають корисний ефект від використання виробів за призначенням та обумовлюють сферу їх застосування. Наприклад, показники: потужність двигуна, швидкість, продуктивність верстата, вантажність, пробіг шин до їх зносу, відсоток корисної речовини в сировині і т. інше.
Показники економічності використання сировини, матеріалів, палива, пального та енергії характеризують властивості виробу, що відображають його технічну досконалість за рівнем або ступенем споживання сировини, матеріалів, пального, енергії.
Показники надійності – безвідмовність, збережуваність, ремонтопридатність, довговічність виробу.
Показники технологічності, що характеризують ефективність (економічність) конструкторсько-технологічних рішень для забезпечення високої продуктивності праці під час виготовлення і ремонту продукції.
Ергономічні показники, що відображають взаємодію людини з виробом, дають змогу визначати зручність і безпеку експлуатації виробів. Вони характеризують систему «людина – виріб – середовище використання» і враховують комплекс гігієнічних, антропометричних, фізіологічних та психологічних властивостей людини, що виявляються під час користування виробом. До таких показників можна віднести, наприклад, зусилля, необхідні для керування трактором; розташування ручки в холодильнику; кондиціонер у кабіні баштового крана; освітленість, температуру, вологість, запиленість, шум, вібрацію, випромінювання, концентрацію чадного газу і водяних парів у продуктах горіння, розташування і зручність сидінь, органів керування, раціональність інтер’єру і робочого місця. З їх допомогою вимірюються параметри продукції, що впливають на працездатність людини під час експлуатації виробів.
Естетичні показники характеризують спроможність продукції задовольняти потребу в красі. Вони визначають властивості, як-от зовнішній вигляд, гармонійність, цілісність, інформаційна промовистість, оригінальність, раціональність і краса форм, відповідність середовищу, стилю, моді, досконалість виконання і стабільність товарного виду виробу.
Показники стандартизації та уніфікації визначають ступінь використання в продукції стандартизованих складових частин виробу (складальних одиниць, деталей, вузлів), їх уніфікації, а також рівень уніфікації з іншими виробами. Наприклад, відношення стандартизованих та уніфікованих частин виробу до загальної кількості частин у виробі, коефіцієнти повторюваності, застосовності за типорозмірами і складовими продукції. Усі деталі виробу поділяють на стандартні, уніфіковані й оригінальні. Що менше оригінальних виробів, то краще; це важливо як для виготовлювача продукції, так і для споживача.

Патентно-правові показники характеризують патентний захист і патентну чистоту продукції та є істотним чинником у визначенні конкурентоспроможності. Визначаючи патентно-правові показники, варто враховувати наявність у виробах нових технічних рішень, рішень, захищених патентами в країні, наявність реєстрації промислового зразка і товарного знака як у країні-виробнику, так і в країнах експорту.
Показники транспортабельності визначають пристосованість продукції до перевезень. До них належать середня тривалість і вартість підготовки до перевезень, вантажно-розвантажувальних робіт, середня матеріаломісткість упаковування.
Екологічні показники характеризують рівень шкідливих впливів на навколишнє середовище, які виникають під час експлуатації або споживання продукції. Врахування екологічних показників має обмежити надходження в природне середовище промислових, транспортних і побутових стічних вод та викидів з метою зниження наявності шкідливих речовин в атмосфері, які не перевищують допустимих концентрацій; забезпечити збереження і раціональне використання біологічних ресурсів і т. інше. До екологічних показників належать: наявність шкідливих домішок, викиди шкідливих часток, газів, випромінювань під час зберігання, транспортування, експлуатації чи споживання продукції.
Економічні показники характеризують витрати на розробку, виготовлення, експлуатацію або споживання продукції, економічну ефективність її експлуатації. Основні з них: ціна, прибуток, собівартість, рентабельність, трудомісткість виробу, експлуатаційні витрати.
Показники безпеки характеризують особливості продукції, що забезпечують безпеку людини (обслуговчого персоналу) під час експлуатації або її споживання, монтажу, обслуговування, ремонту, зберігання, транспортування і т. інше. Наприклад: імовірність безпечної роботи людини протягом певного часу; час спрацювання захисних пристроїв; електрична надійність високовольтних мереж.
Взаємозамінність – основна властивість сукупності виробів, яка визначає якість продукції і характеризується інтенсивністю, наявністю між елементами виробів з урахуванням їх особливості і специфічності, зовнішніми і внутрішніми проявами.

Презентація Якість продукції

Питання для самоконтролю

1. Що таке якість продукції?
2. Яким рівнянням можна представити конкурентоспроможність товару?
3. Що таке рівень якості? Які є рівні якості?
4. Назвіть показники якості продукції.

Запис 11. Якість продукції спершу з'явиться на Освітній Hub.

10. Організаційно-виробниче забезпечення конкурентоспроможності продукції

Tatiana — Wed, 24 Jun 2026 11:04:24 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Анотація

Зміст

Упорядники

Глосарій

Додатки

Джерела

10. Організаційно-виробниче забезпечення конкурентоспроможності продукції

10.1. Конкурентоспроможні підприємства, напрями та рівні
10.2. Планування системи показників оцінювання конкурентоспроможності

10.1. Конкурентоспроможні підприємства, напрями та рівні

Конкурентоспроможність підприємства – це його комплексна порівняльна характеристика, яка відбиває ступінь переваг над підприємствами-конкурентами із сукупності оціночних показників діяльності на певних ринках, за певний проміжок часу.

Тобто, конкурентоспроможність можна оцінювати порівнянням конкурентних позицій кількох підприємств на певному ринку.

При цьому обов’язковою вимогою є порівнянність оціночних параметрів, а саме:
а) технології;
б) потенційних можливостей обладнання;
в) рівня персоналу;
г) системи управління;
д) рівня інновацій;
е) стану комунікацій;
є) рівня маркетингової політики;
ж) експортно-імпортних можливостей та інших параметрів.

Найважливішими параметрами-характеристиками конкурентоспроможності підприємства, чинниками, що впливають на неї є:
1) конкурентоспроможність продукції;
2) здатність до адаптації в умовах змін зовнішнього середовища. Швидка ж адаптація забезпечується комплексом технічних, технологічних, інтелектуальних, організаційних та економічних характеристик.

Розрізняють чотири основні рівні конкурентоспроможності підприємства:
Перший рівень – менеджери дбають лише про випуск продукції, на споживача не зважають.
Другий рівень – менеджери прагнуть, щоб продукція підприємства цілком відповідала стандартам, встановленими конкурентами.
Третій рівень – менеджери уже не зважають на стандарти конкурентів, а вже самі стають «законодавцями моди» у галузі.
Четвертий рівень – коли успіх у конкурентній боротьбі забезпечує передусім не виробництво, а управління, і підприємство цілком стає «законодавцем моди» на цьому ринку.

Конкурентоспроможність підприємства своєю чергою визначає конкурентостійкість підприємства.

Конкурентостійкість підприємства – це стабільність становища на ринку в часі одного виробника щодо іншого, або – це потенційні можливості підприємства з випуску конкурентоспроможної продукції.

Методи визначення конкурентоспроможності підприємства
Методи, побудовані на основі теорії міжнародного поділу праці (теорія порівняльних переваг). Виявляють порівняльні переваги підприємства, які б забезпечили нижчі витрати, ніж у конкурентів.
Методи побудовані на основі теорії ефективної конкуренції:
а) структурний підхід до визначення конкурентоспроможності підприємства – за рівнем монополізації, тобто за рівнем концентрації капіталу, за бар’єрами входу у галузь тощо;
б) функціональний підхід – мається на увазі, що конкурентоспроможність підприємства вища там, де краще організовано виробництво, збут, управління фінансами і таке інше.
Методи, що побудовані на залежності конкурентоспроможності підприємства від якості продукції, або якості і ціни. Що вища якість і нижча ціна товару, то вища його конкурентоспроможність, а, отже, і підприємства.

10.2. Планування системи показників оцінювання конкурентоспроможноста норми праці

Всі показники, що характеризують конкурентоспроможність підприємства, розділяють на дві групи:

I група – показники, що характеризують конкурентні позиції внутрішнього потенціалу підприємства і його діяльності:
1) кваліфікація управлінського персоналу;
2) кваліфікація виробничого та обслуговчого персоналу;
3) автоматизація та інформатизація підприємства;
4) інноваційність технологічних і управлінських процесів;
5) функціональність виробленої продукції і послуг та їх конкурентоспроможність.

II група – показники, що характеризують привабливість підприємства для споживачів, партнерів по бізнесу:
1) місце розташування підприємства;
2) номенклатура надає покупцю послуг (основних та додаткових);
3) торговельна марка;
4) цінова політика підприємства;
5) маркетингова стратегія, система просування товару і умови збуту;
6) реклама та її дієвість;
7) імідж (репутація) підприємства.

Значимість таких показників для різних галузей, підприємств і сфер діяльності різна. Крім того, це найбільш загальні показники, які доцільно доповнювати, розукрупнювати, уточнювати з урахуванням специфіки діяльності підприємства, його продукції та послуг, ринку, на якому діє підприємство, умов формування попиту і характеру процесу реалізації та споживання товару або надання послуги.

Наприклад, для підприємств сфери послуг найбільш значущими показниками конкурентоспроможності підприємства, що формують купівельні переваги, можуть бути:

– територіальне розміщення підприємства та доступність до потенційних споживачів його послуг (при цьому необхідно визначити зони тяжіння, пішохідну доступність);
– перелік і набір послуг, зокрема додаткових, які надаються споживачам, їх комплексність, взаємодоповнюваність, гарантованість;
– конкурентоспроможність реалізованих товарів і послуг з урахуванням життєвого циклу товару (послуги), своєчасності його появи на ринку, надійності споживчих властивостей товару та послуги, відповідність сучасним досягненням науки і практики;
– якість реалізованих товарів і послуг, гарантованість, відповідність їх як зовнішнім, так і внутрішнім стандартам з безпеки;
– цінова політика та її адекватність ринкових умов, кон’юнктурних особливостей, стимулюючим функціям ціни;
– реклама (внутрішня і зовнішня), її дієвість і ефективність;
– імідж підприємства та його базові компоненти, наявність бренду, його популярність і керованість.

Ці показники конкурентних позицій оцінюються за 10- або 5-бальною системою і порівнюються за цими самими позиціями з конкурентами. Конкурентів виокремлюють за такими ознаками:

1. один і той самий рівень (класність) виробництва;
2. обслуговують одну й ту саму ринкову нішу і перебувають у територіальній близькості, що дає змогу потенційному споживачу здійснювати реальний вибір між конкурентами з придбання того чи іншого товару або послуги.
Результатом високого рівня конкурентоспроможності підприємства можуть бути:
– більш висока частка на ринку;
– високий рівень використання виробничих, торговельних потужностей підприємства;
– стабільне і стійке фінансове становище підприємства, його кредитоспроможність та рентабельність.

У рамках планування конкурентоспроможності підприємства доцільно виокремити найбільш значущі для його ефективного розвитку конкурентні переваги його товарів (послуг) і сконцентрувати на них зусилля і планові заходи.

Конкурентну перевагу послуги або товару слід вибирати, якщо вона відповідає таким вимогам:
– важливості – вибрана конкурентна перевага приносить більше вигоди і користі клієнтам;
– неповторності – конкуренти не пропонують цю відмінність;
– доступність – товар або послуга територіально досяжні і доступні для реалізації досить великому колу потенційних споживачів;
– неповторність – конкурентам важко перейняти цю перевагу;
– доступність за ціною – покупці можуть заплатити за цю перевагу;
– прибутковості – це перевага може забезпечити прибутковість підприємства.

Формування комплексу заходів щодо забезпечення конкурентоспроможності підприємства доцільно диференціювати за строками виконання, обсягом необхідних ресурсів, ступеня досягнення конкурентних переваг. І тут найбільш адекватним є програмно-цільовий метод, що охоплює розробку комплексних цільових програм та механізм їх реалізації.
З конкурентоспроможністю тісно пов’язане поняття надійності роботи підприємства, хоча вони не ідентичні. Надійність роботи підприємства – це його здатність виконувати у встановлені терміни і в повному обсязі свої зобов’язання перед клієнтом, державою, партнерами, економічними агентами, персоналом.
Конкурентоспроможність впливає на надійність роботи підприємства, що в планових розрахунках слід врахувати як ефективність заходів щодо формування надійності роботи підприємства.

Презентація Організаційно-виробниче забезпечення конкурентоспроможності продукції

Питання для самоконтролю

1. Що таке конкурентоспроможність підприємства?
2. За якими параметрами оцінюють конкурентоспроможність підприємства?
3. Які чотири основні рівні конкурентоспроможності підприємства розрізняють?
4. Назвіть методи визначення конкурентоспроможності підприємства.
5. Перерахуйте та назвіть групи і показники цих груп, що характеризують конкурентоспроможність підприємства.

Запис 10. Організаційно-виробниче забезпечення конкурентоспроможності продукції спершу з'явиться на Освітній Hub.

10

Tatiana — Thu, 18 Jun 2026 15:18:38 +0000

Робота

Голлінка

патріот

Add some content for each one of your videos, like a description, transcript or external links.To add, remove or edit tab names, go to Tabs.<\/p>","inner_tab_content_2":""},{"title":"Sample Video","youtube_url":"https:\/\/www.youtube.com\/watch?v=W8Bpez7SVdg","duration":"0:16","thumbnail":{"url":"https:\/\/img.youtube.com\/vi\/XHOmBV4js_E\/maxresdefault.jpg","id":"","size":""},"_id":"0a721fd","vimeo_url":null,"type":"youtube","is_external_url":null,"hosted_url":null,"external_url":null,"inner_tab_is_content_visible":"","inner_tab_content_1":null,"inner_tab_content_2":null},{"title":"Sample Video","youtube_url":"https:\/\/www.youtube.com\/watch?v=XHOmBV4js_E","duration":"0:16","thumbnail":{"url":"https:\/\/img.youtube.com\/vi\/XHOmBV4js_E\/maxresdefault.jpg","id":"","size":""},"_id":"86b1ae9","vimeo_url":null,"type":"youtube","is_external_url":null,"hosted_url":null,"external_url":null,"inner_tab_is_content_visible":"","inner_tab_content_1":null,"inner_tab_content_2":null}],"inner_tab_title_1":"Tab #1","inner_tab_title_2":"Tab #2"}" data-widget_type="video-playlist.default">

Playlist

3 Videos

SIMULIA XFlow - Tank Sloshing Simulation (www.scanscot.com)

1:25

Sample Video

0:16

Sample Video

0:16

Tab #1

Add some content for each one of your videos, like a description, transcript or external links.To add, remove or edit tab names, go to Tabs.

Запис 10 спершу з'явиться на Освітній Hub.

9. Нормування праці

Tatiana — Wed, 10 Jun 2026 10:56:58 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Анотація

Зміст

Упорядники

Глосарій

Додатки

Джерела

9. Нормування праці

9.1. Сутність нормування праці
9.2. Завдання, принципи, методи нормування
9.3. Система норми праці

9.1. Сутність нормування праці

Нормування праці – це вид діяльності з управління виробництвом, пов’язаний з визначенням необхідних затрат праці і її результатів, контролем за мірою праці.

Нормування праці – складова організації праці і виробництва. Воно є важливою ланкою технологічної й організаційної підготовки виробництва, оперативного управління ним, невід’ємною частиною менеджменту і соціально-трудових відносин.
Норми праці є основою системи планування роботи підприємства та його підрозділів, організації оплати праці персоналу, обліку затрат на продукцію, управління соціально-трудовими відносинами тощо.
Організовуючи працю, слід визначити, яка її кількість потрібна для виконання кожної конкретної роботи і якою має бути її якість. Норми праці є основою для визначення пропорцій розвитку галузей економіки, складання балансу використання трудових ресурсів, визначення виробничих потужностей.
За допомогою норм складають бізнес-плани підприємств, планують обсяги виробництва цехів і дільниць, розраховують завантаження устаткування й робочих місць.

Нормування – це сукупність методів, прийомів та розрахунків за яких встановлюють обґрунтовані норми праці.

Нормування створює умови для підвищення матеріальної зацікавленості працівників у кінцевих результатах, воно необхідне для виявлення резервів зростання продуктивності праці, ефективності використання техніки, складання всіх видів планів.
У сільському господарстві науково обґрунтовані норми допомагають правильно розрахувати кількість і склад агрегатів під час виконання певного виробничого процесу, доцільніше розставити за робочими місцями сільськогосподарські машини і працівників, домогтися певної пропорційності, злагодженості та безперервності у роботі.

9.2. Завдання, принципи, методи нормування

Завдання нормування – це встановлення норми праці на виконання окремих робіт і виробництво певного виду продукції в конкретних природних та організаційно-економічних умовах.

У процесі нормування праці використовують низку принципів:
1) комплексність – сутність його полягає в тому, що під час встановлення норм праці мають ураховуватися комплекс як виробничих (технічних, організаційних, планових) чинників, так і пов’язаних із задоволенням інтересів працівників у процесі праці (фізіологічних, соціальних і т. інше);
2) системність – норми праці мають встановлювати з урахуванням кінцевих результатів виробництва і залежності витрат праці на певному робочому місці від витрат виробництва, на пов’язаних з ним робочих місцях;
3) ефективність – встановлення таких норм, за яких у нормальних умовах праці необхідний результат виробничої діяльності досягається з мінімальними сумарними витратами трудових і матеріальних ресурсів;
4) прогресивність – під час розрахунку норм праці виходити з передових науково-технічних і виробничих досягнень, застосовуваних на певній дільниці виробництва, з метою економії витрат живої та уречевленої праці і поліпшення його умов;
5) конкретність – норми праці мають встановлювати відповідно до параметрів виготовленої продукції, предметів і засобів праці, умов, складності, масштабів виробництва й інших характеристик виробництва, визначальних за певної точності розрахунків величини необхідних затрат праці;
6) динамічність – необхідність зміни норм за істотного для такої точності розрахунків зміні умов, на які вони були розраховані.

9.3. Система норми праці

Під час нормування розрізняють:
1) норму виробітку – це виражена у натуральних одиницях кількість роботи чи продукції, яку може виконати або виготовити працівник за одиницю часу;
2) норму часу – встановлений час, потрібний для виробництва одиниці продукції в конкретних виробничих умовах;
3) норму обслуговування– кількість засобів виробництва, які може високоякісно обслужити за одиницю часу (1 год, 1 зміна) працівник або група працівників.

Нормування праці в сільському господарстві здійснюється методами: сумарним та технічним.
Сумарний – норму виробітку або часу визначають за фактично виконаним обсягом роботи чи виробленої продукції. Не враховують затрат часу на окремі елементи робочого процесу, не беруть до уваги передовий досвід, зміни в техніці. Цей метод недосконалий.

Технічний (поелементний) – це сукупність прийомів, спрямованих на вивчення процесів праці з метою їх раціоналізації.

Для правильного визначення норм праці потрібно: глибокий аналіз можливостей кожного робочого місця, знайти резерви росту продуктивності праці, використовувати науково-технічні досягнення, вивчення передових методів праці.
Технічне нормування здійснюється експериментально аналітичним і розрахунково-аналітичними способами.
а) Експериментально аналітичний спосіб вивчає всі затрати праці протягом зміни на виконання різних елементів роботи, відпочинок та простої. Спостереження проводять методами хронографії (фотографії робочого дня), хронометражу (час) і фотохронометражу.
У рослинництві – хронографія, на ремонтних роботах – хронометраж, у тваринництві – фотохронометраж.
Всі спостереження заносять на спостережний лист на 4 сторінках. Аналізуючи дані за три робочих зміни, вважають середні показники достовірними.
Після дослідження проєктують нові норми виробітку. Для цього всі затрати часу поділяють на час роботи і простоїв.

Час роботи охоплює:
1) підготовчо-завершальні операції (приймання або здавання робочого місця, одержання інструменту, що змінне технічне обслуговування машин, здавання роботи);
2) основна робота – безпосереднє виконання робочого процесу (машинна, машинно-ручна, ручна);
3) допоміжна робота – забезпечує тривале виконання основної (повороти агрегату, засипання насіння і добрив у сівалку, перехід робітника від одного рядка до іншого);
4) додаткова – необхідна для підтримання в належному стані знарядь праці та робочих місць.

Простої – зумовлені технічними, технологічними, організаційними причинами, погодними умовами. Затрати часу на простої під час розрахування норми виробітку до уваги не беруть і не планують. Перерву на обід до тривалості зміни не додають, але час на неї визначають обов’язково.
б) Розрахунково-аналітичний спосіб – визначення норм праці ґрунтується на існуючих нормативах і характеристиках засобів виробництва (без спостережень).
Нормоутворювальні – чинники, що впливають на утворення норми.
До них: довжина гону, кут схилу, каміння і перешкоди, конфігурація поля, висота над рівнем моря; глибина оранки, вологість та опір ґрунту, норму висіву насіння і добрив; норму внесення добрив, спосіб завантаження агрегатів.
Кожному нормоутворювальному чиннику відповідає певний коефіцієнт. Добуток коефіцієнтів є основою для визначення групи полів у господарстві. Є 8 груп полів (Зрібняк, с. 110).
Маючи дані паспортизації полів легше розробити норми праці і витрати палива.

Знаючи склад агрегату, ширину захвату та швидкість руху, визначають продуктивність агрегату за 1 годину основної роботи:

Wг – продуктивність за 1 год;
ВР – робоча ширина захвату (м);
ШР – швидкість руху (км/год)
(Зрібняк, с. 110.)

За нормативними даними визначають час основної роботи за зміну і множать на продуктивність агрегату за 1 годину.

НВ – норма виробітку за зміну;
ТЗМ– регламентований час зміни (хв);
ТПЗ– підготовчо-завершальний час;
ТОС– час на особисті потреби;
Твід– час на короткостроковий відпочинок протягом зміни;
ТОБ– час технологічного обслуговування агрегату;
Тпер– коефіцієнт переїздів;
Тдоп – коефіцієнт допоміжних робіт;
Тпов– коефіцієнт поворотів;
Wг – продуктивність агрегату за 1 годину.

Норми витрат палива

ТСга – норма витрат палива (кг/га);
ТОС – час на основну роботу (год);
Тпов – час на повороти (год);
Тпер – час на переїзди (год);
Тзуп – час на зупинки (год);
ООС; Опов; Опер; Озуп– норматив витрат палива на 1 годину основної роботи, поворотів, переїздів, зупинок (кг).
Нормативи витрат палива за різного завантаження є у довідниках.

Норми виробітку на транспортні роботи визначають у тоннах і тонно-кілометрах. Обчислення нормовиробітку в тоннах

НВ – норма виробітку (т);
ТР – тривалість одного рейсу (хв);
В – вантажність автомобіля (т);
КВ – коефіцієнт вантажності відповідно до класу вантажів;
ТЗМ – регламентований час зміни;
Тпз – підготовчо-завершальний час.
Норму виробітку у тонно-кілометрах розраховують множенням норми у тоннах на відстань переміщення вантажу.

Нормування праці в тваринництві – на основі паспортизації ферм.
Норма обслуговування:

НО – обслуговування (голів);
Тоб – час обслуговування 1 голови (хв);
ТЗМ – регламентований час зміни (хв);
ТКЗ – підготовчо-завершальний час;
ТОС – час на особисті потреби;
Твід – час на короткостроковий відпочинок.

Норма виробітку на ручні роботи

НВ – змінна норма виробітку;
Тоб – час на обслуговування робочого місця на кожну годину роботи (хв);
Твід – час на відпочинок на кожну годину роботи (хв);
Wоп – продуктивність за 1 годину оперативного часу.
(вчити 1.1. с. 112)

Нормування ремонтних робіт.
Ремонтні роботи поділяють на ручні, машинно-ручні й машинні. Нормування праці ремонтних працівників здійснюється за хронометражем.

Щоб розробити нові норми витрат палива і норми праці працюють на 4-х етапах:
1) підготовчий – вивчення змін в умовах виробництва;
2) дослідницький – вивчають організацію процесів, виявляють резерви вдосконалення, аналізують одержані дані, визначають доцільний склад агрегатів;
3) розрахунковий – обчислюють нові норми праці та витрати палива, здійснюють практичну перевірку;
4) впровадження – уточнені або нові норми розглядають, затверджують, доводять до виконавців, проводять інструктаж.

Презентація Нормування праці

Питання для самоконтролю

1. Опишіть сутність нормування праці.
2. Які принципи використовують у процесі нормування праці?
3. Якими методами здійснюють формування праці в сільському господарстві?
4. Який час додають до часу роботи?

Запис 9. Нормування праці спершу з'явиться на Освітній Hub.

8. Організація трудових процесів і робочих місць

Tatiana — Tue, 02 Jun 2026 12:18:18 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Анотація

Зміст

Упорядники

Глосарій

Додатки

Джерела

8. Організація трудових процесів і робочих місць

8.1. Характеристика трудових процесів
8.2. Організація праці та її форми
8.3. Цілі та завдання організації праці

8.1. Характеристика трудових процесів

Усі види технологічних та виробничих процесів на підприємстві можуть здійснюватися лише внаслідок праці робітників.

Праця – доцільна діяльність людей, яка спрямована на видозміну і пристосування предметів природи до їх потреб.

Трудовий процес – це складова частина виробничого процесу, це сукупність дій працівника, здійснюваних у ході виробництва.
Трудові рухи – це складові трудового процесу. Трудовий рух – просте переміщення робочого органа людини (пальці, руки, ноги, тулуб, голова) під час виконання трудової дії або прийому.

Виокремлюють три види трудових процесів:
• речово-енергетичні, які характерні для робітників і в яких предметом та продуктом праці є речовина (сировина, матеріали, деталі, машини) або енергія (електрична, теплова, гідравлічна тощо);
• інформаційні, що притаманні службовцям і предметом та продуктом праці яких є інформація (економічна, конструкторська, технологічна і т. інше);
• віртуальні, що пов’язані з інформаційним обслуговуванням робітників та службовців за допомогою комп’ютерних систем та мереж.

За функціями, що виконуються, трудові процеси поділяють на:
• основні, які здійснюють робітники основних цехів (виробництв) під час випуску продукції;
• допоміжні, які спрямовані на випуск продукції (надання
послуг) для забезпечення нормальної роботи основних цехів (виробництв);
• обслуговчі, притаманні робітникам, що створюють умови нормального функціонування устаткування та робочих місць в основних та допоміжних цехах (виробництвах).

За ступенем участі людини у впливах на предмет праці трудові процеси поділяють на:
• ручні, під час яких робітники впливають на предмет праці без застосування додаткових джерел енергії або за допомогою ручного інструмента, який урухомлюють додатковим джерелом енергії (електричної, пневматичної тощо);
• машинно-ручні, за яких технологічний вплив на предмет праці здійснюється за допомогою механізмів, машин (верстатів), але переміщення інструмента відносно предмета праці здійснює робітник. Наприклад, обробка деталей на металорізальних верстатах з ручним подаванням;
• машинні, коли зміна форми, розмірів та інших характеристик предмета праці здійснює машина без фізичних зусиль робітника, функції якого полягають у встановленні та знятті предмета праці й управлінні роботою машини. Прикладом такого процесу є обробка деталі на верстаті з автоматичним подаванням інструмента;
• автоматизовані процеси характеризуються тим, що технологічний вплив на предмет праці, його установлення та зняття виконується без участі робітника. Залежно від ступеня автоматизації функції робітника полягають у контролі за роботою машини, усуненні відмов, налагодженні, зміні інструмента, забезпеченні необхідних запасів предметів праці та інструмента, складанні програми роботи машини.

Організація трудового процесу полягає у доцільній інтеграції в просторі і часі, за кількістю та якістю предмета праці, знаряддя праці й живої праці.

8.2. Організація праці та її форми

Найважливішою умовою росту продуктивності праці є постійне вдосконалення її організації.

Наукова організація праці – це комплекс заходів, що забезпечують найефективніше поєднання людей із засобами виробництва в єдиному виробничому процесі на основі досягнень науки, техніки і передового досвіду.

Завдання і принципи НОП:
1) поділ та кооперування праці, використання знань, умінь і навичок кожного працівника;
2) удосконалення виробничих процесів і робочих місць та обслуговування їх з метою збільшення корисного часу протягом зміни;
3) створення для працівників кращих умов праці та відпочинку, поліпшення дисципліни;
4) розробка і впровадження науково обґрунтованих норм праці;
5) безпека праці та підвищення професійного та культурного рівня працівників;
6) зростання відповідальності і матеріальної зацікавленості в кінцевому результаті виробництва.
7) дотримання режиму економії.

Форми організації праці визначають поділом і кооперуванням праці.
Розрізняють цехову і бригадну організаційні системи. У великих господарствах найчастіше цехова організація.
За часом існування є постійні та тимчасові форми організації праці. Основні з них – бригада, ланка або група працівників.

Постійна бригада – це великий колектив працівників певного професійного складу. За ними закріплено землю або тварин на тривалий час для виконання завдань. Всі бригади мають виробничу самостійність, їм доводять лише план виробництва продукції, технологію та ліміт витрат.

Бригади за складом галузей є: спеціалізовані, галузеві, комплексні.
За рівнем механізації: ручної праці, механізована, комплексної механізації.

Тимчасову бригаду створюють на час виконання певного обсягу робіт з будівництва, заготівлі органічних добрив, збирання врожаю, стриження овець, перевезення вантажів.
Бригади складаються з ланок. Ланки створюють на рік, сезон або на невеликий термін для виконання певної роботи.
Ланки поширені в рослинництві, у тваринництві на них припадає частина виробничого процесу.
Орендні відносини сприяють збільшенню виробництва і якості продукції. Поширений лізинг – оренда з правом викупу.

Трудові колективи керуються принципами:
1) формується на добровільних засадах;
2) кількість землі, техніки, продуктивних тварин має забезпечити зайнятість протягом року;
3) нарахування оплати за кінцеві результати має бути простим і зрозумілим кожному члену колективу;
4) право контролювати оплатою кількість і якість робіт.
На склад і розміри трудових колективів впливають: природні умови, географічне положення, спеціалізація, розмір землі або поголів’я тварин, склад основних засобів та рівень механізації, врожайність, кваліфікація кадрів.

Оптимальні розміри господарств визначають трьома шляхами:
І – згідно з розробленими нормативами площі і поголів’я для конкретних умов зони;
ІІ – нормативи навантаження посівів або поголів’я на одного працівника (діленням закріпленої площі або поголів’я тварин на цей норматив визначають необхідну чисельність колективу);
ІІІ – аналізуючи масові дані, встановлюють оптимальні розміри підрозділів. Якщо в окремі періоди потреба в робочій силі змінюється, то запрошують тимчасових працівників.

Розмір тимчасового колективу визначають:

ЧК – чисельність колективу, осіб;
О – обсяг робіт у відповідних одиницях;
Д – строк виконання роботи;
НВ – денна норма виробітку;
ЧП – чисельність працівників, що обслуговують один агрегат одночасно, осіб.

Якщо колектив працює на умовах оренди, то норматив навантаження на одного працівника збільшують на коефіцієнт підвищення продуктивності праці при переході на орендні відносини.

8.3. Цілі та завдання організації праці

Організація праці – це один з напрямів управління виробництвом, що здійснюється через систему взаємопов’язаних один з одним методів залучення до праці, форм розподілу та кооперації, згідно з якою групи працівників закріплюються за певними галузями суспільно-корисної діяльності.
Організація праці на рівні підприємства – це приведення трудової діяльності людей до системи, що забезпечує досягнення максимально можливого корисного ефекту з урахуванням конкретних умов цієї діяльності та рівня відповідальності.

Соціальні завдання організації праці: створення усіх умов праці, які б забезпечували високий рівень працездатності та створювали сприятливий для роботи клімат у колективі.

Економічні завдання: досягнення максимальної економії живої та машинної праці, підвищення продуктивності, зниження витрат у процесі виробництва продукції і надання послуг належної якості.

У сучасному конкурентному світі такий процес, як організація праці, є необхідним на кожному підприємстві, в установі, організації, адже цінність кожної господарської одиниці міститься більшою мірою саме в персоналі. Для ефективної роботи необхідною є раціональна та безпечна організація робочих місць, що є елементом організації праці.
Основними категоріями процесу організації праці є розподіл і кооперація праці.
Розподіл праці – відокремлення діяльності окремих працівників та їх груп у процесі праці, яке відбувається з метою скорочення виробничого циклу, за умови одночасного виконання різних робіт, а також для підвищення продуктивності праці.

Кооперація праці – це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

Презентація Організація трудових процесів і робочих місць

Питання для самоконтролю

1. Назвіть види трудових процесів.
2. Як поділяють трудові процеси за функціями?
3. Як поділяють трудові процеси за ступенем участі людини у впливах на предмет праці?
4. Перерахуйте та назвіть завдання і принципи наукової організації праці.
5. Які є бригади за складом галузі?
6. Якими принципами керуються трудові колективи?
7. За якою формулою визначають розмір тимчасового колективу?
8. Назвіть цілі і завдання організації праці.

Запис 8. Організація трудових процесів і робочих місць спершу з'явиться на Освітній Hub.

7. Організація потокового виробництва

Tatiana — Wed, 27 May 2026 10:20:53 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Анотація

Зміст

Упорядники

Глосарій

Додатки

Джерела

7. Організація потокового виробництва

7.1. Організація виробничих процесів під час вирощування зернових колосових, круп’яних та зернобобових, цукрового буряку, картоплі та овочів, фруктів та кормових культур
7.2. Організація скотарства

7.1. Організація виробничих процесів під час вирощування зернових колосових, круп’яних та зернобобових, цукрового буряку, картоплі та овочів, фруктів та кормових культур

Планування та організація виробництва зерна

Виробничий процес – це сукупність цілеспрямованих технологічних і трудових дій, як результат якої предмети праці під впливом процесу праці перетворюються на продукти праці.

Зернові належать до числа найважливіших культурних рослин, мають найвищу питому вагу в структурі посівних площ та валових зборів продукції серед інших сільськогосподарських культур

Оранка – процес обробітку ґрунту. Може бути полицевою і безполицевою. Вимоги до оранки: 1) оптимальні строки і глибина; 2) добре прилягання стикових гребенів та подрібнення скиби; 3) прямолінійність борозен; 4) повне загортання гною та післяжнивних рослинних решток; 5) мінімальна кількість розгінних борозен та звальних гребенів; 6) добре розорювання кінців гонів і поворотних смуг.

Оранку здійснюють загінним способом. Сторони прямокутних загінок мають співвідношення 1:8 – 1:10.
Ширину загінки:

Ш – ширина загінки, м;
Д – довжина поля, м;
а – ширина захвату агрегату, м;
р – радіус повороту агрегату, м.

Орють поле усклад та врозгін. По краях залишають поворотні смуги на 4 ширини захвату агрегату, які розорюють останніми.

Сівба – агротехнічні вимоги до неї:
1) оптимальні строки та норми висіву;
2) рівномірне загортання насіння на потрібну глибину;
3) прямолінійність рядків;
4) нормальна міжрядь;
5) відсутність огріхів і просівів.

Способи сівби – рядковий, вузькорядний, широкорядний, перехресний, діагонально-перехресний.
Під час сівби використовують загінний або човниковий спосіб руху агрегату.

Відстань між пунктами заправлення сівалок:

В – відстань між пунктами заправлення сівалок, м;
К – коефіцієнт використання місткості ящика сівалки;
Н – норма висіву, кг/га;
а – фактична ширина захвату агрегату, м;
М – місткість ящиків сівалок, кг.

Залежно від довжини гонів посівні агрегати складаються з 1–5 сівалок і відповідно до цього добирають трактор.

Збирання урожаю – або прямим комбайнуванням, або роздільним дворазовим способом (хліби скошують у валки, які потім обмолочують комбайнами), або роздільним трифазним способом (хлібну масу скошують і подрібнюють разом із соломою, транспортують на тік, а потім обмолочують й очищають).
Відповідальним є вивезення зерна з поля.

Бункер комбайна розвантажують на ходу. Тому треба знати час його завантаження:

Ч – час завантаження бункера, хв;
М – місткість бункера, ц;
У – урожайність, ц/га;
Ш – швидкість руху комбайна, км/год;
а – ширина захвату комбайна.

Кількість транспортних засобів:

К – кількість транспортних засобів;
У – урожайність, ц/га;
П – продуктивність комбайна, га/год;
Ч – час одного рейсу, год;
В – вантажопідйомність однієї транспортної одиниці (машини).
Якщо треба використовують бункери-нагромаджувачі.

До технічних відносять культури, які забезпечують надходження певної продукції після їх переробки на заводах і фабриках.

Цукровий буряк – сировина для виробництва цукру.

Сіють багаторостковим і одноростковим насінням. Нормальна густота рослин 90 – 110 тис./га.

Під час догляду за посівами виконують такі роботи:
1) досходове боронування;
2) шарування (культивація бритвеними лапами і ротаційними дисками);
3) поперечне боронування у фазі першої пари справжніх листочків;
4) букетування;
5) розбирання букетів (вручну);
6) кілька розпушувань та підживлень;
7) боротьба зі шкідниками та хворобами.

Раннє збирання цукрового буряку не рекомендується, бо у серпні-вересні інтенсивно нарощується маса урожаю (добовий приріст понад 2 ц/га, цукристість зростає на 0,1 %).

Способи збирання цукрового буряку:
1) потоковий – цукровий буряк від комбайна навантажують у транспортні засоби і везуть на цукровий завод (до 15 км);
2) напівпотоковий – комбайн вивантажує цукровий буряк на поле, їх очищають, навантажують, везуть на завод;
3) перевалковий – цукровий буряк вивозять на край поля в кагати, потім на завод;
4) потоково-перевалковий – частину врожаю на завод, а частину в кагати (це коли замало транспортних засобів).

Найчастіше використовують 1-й і 4-й способи.
Поширене роздільне збирання цукрового буряку за допомогою шестирядного збирального комплексу, який складається з гичкозбиральної (БМ-6) і коренезбиральної машин (КС-6Б чи РКС-6).
У буряківництві широко впроваджується інтенсивна технологія вирощування і збирання врожаю.

Організація виробництва картоплі

Найбільш складними й трудомісткими процесами в картоплярстві є підготовка насінного матеріалу, садіння та збирання врожаю.
Бульби перед садінням сортують на сортувальному пункті. Якщо зберігали у сховищі насипом, то вивантажують завантажувачем ТЗК-30 з приставкою ТПК-30, якщо в траншеях – то екскаватором, якщо у контейнерах – то електрокари та контейнероперекидачі. Це значно дешевше ніж вручну.
Висаджують картоплесаджалками СН-4Б-2, СКС-4, СКМ-6. Щоб завантажити саджалки картоплею, використовують автосамоскиди.
Збирають картоплю копачем із ручним збиранням бульб, а також комбайнами ККУ-2 і ККМ-4.
За 4-5 днів до збирання скошують картоплиння.

Збирають наступними способами:
1) прямим комбайнуванням – бульби викопують за один прохід агрегату;
2) комбінованим – копач-валкоукладач укладає бульби з 2-х рядків у міжряддя двох сусідніх незібраних рядків, потім викопує картоплю з решти рядків і збирає бульби в міжряддях;
3) роздільне збирання – копач-валкоукладач укладає картоплю у валок з 2-х, 4-х або 6-ти рядків, а потім її підбирає комбайн-підбирач.

Картоплю з бункера комбайна вивантажують у самоскиди, які перевозять її на сортувальні пункти. Сортують і завантажують у сховища.
Щоб досягти високої продуктивності праці, формують ланки з підготовки поля, сортуванню, транспортуванню, завантаженню у сховища.

Організація виробництва овочів

Овочівництво – складна галузь, у якій в Україні вирощують понад 100 культур. До її складу входять:
1) овочівництво відкритого ґрунту (вироб¬ництво овочів і насіння);
2) овочівництво закритого ґрунту (виробництво овочів та розсади);
3) зберігання продукції;
4) її переробка.

Галузь має низку специфічних особливостей:
1) низька транспортабельність продукції, внаслідок чого овочі необхідно вирощувати поблизу від місць споживання;
2) утруднена механізація окремих виробничих процесів, особливо збирання, що вимагає значних затрат ручної праці;
3) потреба у працівниках певної спеціалізації й відповідній техніці;
4) організація зберігання, консервування, сушіння, охолодження та швидкого заморожування овочів через неможливість рівномірно протягом року забезпечувати населення продукцією.

Овочівництво відкритого ґрунту.

Йому властива чітка зональна спеціалізація.

Сформувалися такі зони вирощування овочів, де створені спеціалізовані підприємства відповідних виробничих типів:
1) приміська зона, в якій овочівництво відкритого ґрунту поєднується з овочівництвом закритого ґрунту.
2) сировинні зони для вирощування окремих культур, що найбільше підлягають переробці й консервуванню (помідори, зелений горошок, перець, баклажани, кабачки тощо);
3) глибинні зони дешевого виробництва овочів для транспортування їх у великі промислові центри.
4) зони, що історично спеціалізуються на вирощуванні окремих культур і навіть певних сортів як результат сприятливого мікроклімату (Ніжинський район Чернігівської області – для вирощування огірків, Сквирський Київської – для вирощування цибулі тощо);
5) насінні підприємства, які розмножують одержане від науково-дослідних установ насіння овочевих культур із метою постачання ним сільськогосподарських підприємств.

В овочівництві спостерігається збіг трудомістких процесів, особливо під час вирощування багатьох культур.

Тому на одному підприємстві доцільно вирощувати невелику кількість овочевих культур, тобто поглибити спеціалізацію, що можливе за такими напрямами:
1) розсадні культури (капуста, помідори, цибуля на зелень);
2) посівні культури (цибуля ріпчаста, огірки, морква, столовий буряк, редиска);
3) зелені культури (петрушка, щавель, кріп, пастернак, ревінь, зелений горошок, а також редька, патисони);
4) інші овочеві культури (баклажани, перець солодкий і гіркий, салат, хрін, естрагон).

Основні виробничі процеси в овочівництві організовують на основі розроблених технологічних карт. Це – сівба і садіння, догляд за посівами, особливо полив, збирання врожаю.
На збиранні врожаю понад половину затрат праці припадає на ручну працю. Під час збирання й зберігання деяких овочів (капуста, столовий буряк, морква тощо) використовують контейнери, що сприяє зменшенню втрат цих овочів та зниженню затрат праці.
Овочівництво закритого ґрунту, його завданням є забезпечення населення свіжою продукцією в міжсезонний період, а також вирощування садивного матеріалу для відкритого ґрунту. Закритий ґрунт складається із зимових і весняних теплиць (під склом та плівкою), парників й утепленого ґрунту (з обігріванням і без нього).

7.2. Організація скотарства

Скотарство – одна з найважливіших галузей тваринництва, поширене на всій території України. Найбільше великої рогатої худоби в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь – у Карпатах, Лісостепу і на Поліссі, найменше – у Степу. Скотарство дає найбільший обсяг тваринницької продукції – молока і м’яса.

За співвідношенням виробленої продукції розрізняють кілька напрямків скотарства:
• молочне скотарство розвивається переважно там, де є пасовища із соковитими травами або навколо великих міст, де є значний споживач свіжого молока;
• м’ясне скотарство розвивається лише у спеціалізованих на вирощуванні молодняку господарствах, які виникли при цукрових, крохмалепатокових та спиртових заводах, відходи яких є висококалорійними кормами;
• м’ясо-молочне скотарство поширене в тих районах, де в кормовій базу переважають висококалорійні корми (степова, посушлива зона, де трави влітку висихають);
• молочно-м’ясне скотарство характерне для районів інтенсивного землеробства з високою часткою посівних площ кормових культур, а також сіножатей і пасовищ.

Загалом в Україні переважає скотарство молочно-м’ясного напряму.
Молочне скотарство – одна із стратегічних галузей тваринництва України, що визначає продовольчу безпеку держави, якість харчування населення та має високий експортний потенціал. В Україні серед галузей продуктивного тваринництва перше місце займає скотарство. На нього припадає 60 % поголів’я тварин у переведенні на умовні голови. Скотарство є найважливішою галуззю продуктивного тваринництва України, яка постачає незамінні продукти харчування (молоко, молочні продукти, м`ясо і м`ясні продукти тощо) і цінну сировину для переробної і харчової промисловості.
Виробництвом продукції скотарства займаються підприємства різних типів, однак переважає надходження молока і яловичини зі спеціалізованих господарств.
Спеціалізація скотарства визначається тим, який вид продукції – молоко чи м’ясо – є головним, виробництву якого підпорядкований весь устрій певної галузі. Залежно від видів і співвідношення товарної продукції розрізняють і напрями розвитку скотарства. Молочні господарства-репродуктори – з інтенсивним веденням скотарства: завдання їх полягає у виробництві молока, отриманні і вирощуванні телят до 10–20-денного, іноді до 3–6 місячного віку. Такі господарства організовують поблизу великих міст та промислових центрів. Питома вага корів у стаді досягає 60–70 % і більше.
Спеціалізовані господарства (міжгосподарські підприємства) з дорощування надремонтного молодняку до 8–14-місячного віку з наступним продажем його підприємствам для завершальної інтенсивної відгодівлі.
Спеціалізовані господарства (міжгосподарські підприємства) з інтенсивної завершальній відгодівлі худоби, які здійснюють відгодівлю молодняку, що надійшов з господарств, протягом 3–6 місяців на кормах власного виробництва або зі широким використанням відходів переробної промисловості. У районах зі сприятливими кліматичними умовами завершальна відгодівля худоби може проводитися на відкритих ділянках. Комплекси з інтенсивного вирощування і відгодівлі надремонтного молодняку ВРХ з 10–20-денного до 13–місячного віку. Створюють їх, як правило, в приміських цільномолочних зонах. Худоба для вирощування і відгодівлі надходить з молочних господарств.
Спеціалізовані господарства з вирощування і відгодівлі худоби м’ясних порід з максимальним використанням грубих і соковитих кормів у районах з великою площею природних кормових угідь. Молодняк тут утримують до 18-місячного, а іноді й більш старшого віку. Ремонт і поповнення стада корів здійснюється власним відтворенням.

Презентація Організація потокового виробництва

Питання для самоконтролю

1. Назвіть два основні періоди в організації виробництва зерна?
2. Назвіть вимоги до оранки.
3. Запишіть формулу розрахунку ширини загінки під час оранки.
4. Назвіть агротехнічні вимоги до сівби.
5. Запишіть формулу розрахунку Відстані між пунктами заправлення сівалок.
6. Назвіть способи збирання цукрового буряку.
7. Назвіть специфічні особливості галузі овочівництва.
8. Назвіть напрямки скотарства.

Запис 7. Організація потокового виробництва спершу з'явиться на Освітній Hub.

6. Методи організації виробництва

Tatiana — Wed, 20 May 2026 11:15:51 +0000

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Анотація

Зміст

Упорядники

Глосарій

Додатки

Джерела

6. Методи організації виробництва

6.1. Методи організації виробництва
6.2. Організація галузей рослинництва, підсобних підприємств та промислів
6.3. Структура посівних площ, система сівозміни

6.1. Методи організації виробництва

Методи організації виробництва – це сукупність прийомів і операцій виготовлення продукції або надання послуг, які виконуються за певного поєднання елементів виробничого процесу.

Методи організації виробничого процесу можна розділити на три види: одиничні, партіонні і потокові. На вибір методів організації виробництва впливають такі чинники: номенклатура і масштаби своєї продукції, періодичність випуску продукції, трудомісткість і характер технологічної обробки продукції. Вибір та умови застосування методу залежать від типу виробництва.

За одиничного методу організації виробництва випуск продукції здійснюється одиничними екземплярами виробів або невеликими партіями, що не повторюються. Застосовують під час виготовлення складного обладнання, спеціального оснащення для умов одиничного, дрібносерійного і дослідного виробництва.

За партіонного методу організації виробничого процесу виготовлення продукції здійснюється партіями, номенклатура продукції, що випускається, обмежена, обробляють одночасно продукцію декількох найменувань, за робочим місцем закріплюється виконання декількох операцій, поряд зі спеціалізованим широко застосовують універсальне устаткування, характерне використання кадрів широкої спеціалізації з високою кваліфікацією.

За потокового методу масштаби виробництва великі, її випуск здійснюється обмеженою номенклатурою із заданою періодичністю, виробничий процес розділений на операції з чіткою спеціалізацією робочих місць на виконання певних технологічних операцій, паралельним виконанням операцій на всіх робочих місцях.

Основною структурною одиницею потокового виробництва є потокова лінія, яка являє собою сукупність робочих місць, розташованих за ходом технологічного процесу і пов’язаних між собою спеціальними видами міжопераційних транспортних засобів. Найбільш часто застосовують урухомлювані транспортні засоби – конвеєри.
Поточний метод організації виробничого процесу характеризується високою ефективністю, забезпечує реалізацію всіх найбільш важливих принципів організації виробництва. Потокові методи організації характерні для масового і великосерійного виробництв. Поширення вони одержали в легкій і харчовій промисловості, машинобудуванні, металообробці.

6.2. Організація галузей рослинництва, підсобних підприємств та промислів

Розвиток ринкових відносин в економіці України вимагає створення нових та розширення існуючих видів підприємницької діяльності, особливо в агропромисловому комплексі. Це пояснюється специфікою сільського господарства: воно найбільш успішно розвивається за раціонального поєднання основних, додаткових і підсобних галузей.
Доцільність поєднання сільськогосподарського виробництва з іншими видами діяльності зумовлена багатьма чинниками: природними, соціально-економічними, організаційними, технологічними тощо.
Різниця між робочим періодом і періодом виробництва у сільському господарстві створює необхідні умови для поєднання землеробства з підсобними промислами.
Наприклад, період виробництва озимих зернових культур триває 250–300 днів, а робочий період, що охоплює обробіток ґрунту, сівбу, догляд за посівами, збирання врожаю, – близько трьох тижнів.
Аналогічна закономірність виявляється в садівництві, виноградарстві та інших галузях рослинництва, що зумовлює сезонність виробництва, нерівномірний розподіл та використання трудових ресурсів протягом року, їх надлишок у міжсезонний період і нестачу в період масових польових робіт.
Іншим важливим природним чинником розвитку підсобних виробництв є наявність місцевих сировинних ресурсів. Природними джерелами сировини є ліси, надра, родовища корисних копалин, мінеральні джерела. Зокрема, використовують дари лісів (плоди, ягоди, березовий сік, лікарські рослини), поклади граніту, бутового каменю, черепашник.
У багатьох випадках запаси цієї сировини є недостатніми для створення потужних промислових підприємств з її переробки або діючі підприємства не спроможні охопити всі сировинні джерела. За таких умов доцільною є організація невеликих виробництв місцевого значення на базі одного або кількох сільськогосподарських підприємств.

Додатковим джерелом грошових надходжень є переробка в господарстві виробленої сільськогосподарської продукції:
виготовлення плодоовочевих консервів, сухофруктів, борошна, олії, круп, м’ясних та молочних виробів. Переробка продукції зумовлена і технологічним чинником – необхідністю максимально зберегти вихідні якості. Цього досягають, дотримуючись оптимальних строків її збирання, закладання на зберігання або переробку, тобто запобігаючи її якісним втратам.

Наприклад, під час перевезення томатів на відстань до 50 км кількість першосортної продукції знижується до 10 %, на відстань до 100 км – до 15 %. У господарствах можна переробляти нестандартну плодоовочеву сировину, яка становить до 20 % валового збору. Ця сировина (перезрілі помідори, дрібні яблука, пошкоджені кісточкові плоди та ягоди), зберігаючи свої технологічні властивості, не може бути реалізована у свіжому вигляді, а продукція її переробки (соки, джеми, повидло) має високі смакові якості та поживність. Підраховано, що в умовах ринку за існуючих цін на сировину і готову продукцію реалізація 1 ц некондиційних томатів у вигляді соку забезпечує вдвічі більші грошові надходження, порівняно з продажем їх у свіжому вигляді. Через це в господарствах, які мають плодоовочепереробні цехи, урожайність плодів і овочів майже на 20 % вища, ніж у тих, де таких цехів немає. Відходи переробки плодоовочевої продукції і картоплі господарства використовують на корм худобі.
Підсобні виробництва та промисли організовують на базі агрофірм, агрокомбінатів, агроторгових підприємств, агропромислових об’єднань, акціонерних товариств, сільськогосподарських кооперативів, фермерських господарств та їх об’єднань. Функціонують вони у цих формуваннях на правах виробничих підрозділів. Кінцевою метою їх діяльності, як і будь-якого іншого підприємництва в умовах ринку, є отримання максимального прибутку.
Ціни на продукцію підсобних виробництв і промислів, як правило, є договірними і враховують вимоги чинного законодавства.
Підсобні підприємства використовують, переважно, робочу силу тих господарств, де вони створені, особливо працівників, які вивільняються із сільськогосподарського виробництва у міжсезонний період, а деяких фахівців можуть залучати зі сторони (здебільшого фахівців-технологів).

6.3. Структура посівних площ, система сівозміни

Головним критерієм науково обґрунтованої структури посівних площ є максимальний вихід продукції (в грошовій формі, в зернових одиницях або інших формах) з одиниці площі за найменших витрат праці і коштів. Іншими критеріями можуть бути: прибуток з 1 га, окупність витрат, собівартість 1 ц кормопротеїнової одиниці тощо.
На попередньому етапі визначення розмірів посівних площ сільськогосподарських культур обчислюють їх економічну оцінку.

Для економічної оцінки культур, що вирощуються для виробництва товарної продукції використовують систему показників:
1. урожай основної продукції, ц/га;
2. вартість валової продукції з 1 га, грн;
3. прибуток з 1 га, грн;
4. собівартість 1 ц основної продукції, грн;
5. затрати праці на 1 ц основної продукції, люд. год;
6. рівень рентабельності виробництва продукції, %.

Економічну оцінку сільськогосподарських культур проводять на основі фактичних середньозважених даних за останні 3–5 років. Вона може бути проведена також за плановими показниками урожайності культури і матеріально-грошових витрат, розрахованих за технологічними картами.

Раціональну структуру посівних площ розрахунково-конструктивним методом визначають у такій послідовності.
1. На основі обстежень уточнюють наявність орних земель на підприємстві за рівнем їх родючості, еродованості тощо та виявляють угіддя, які придатні для переведення у ріллю.
2. Розраховують попередні розміри посівних площ з огляду на загальну потребу в продукції та планову урожайність відповідних сільськогосподарських культур.
3. На основі попередньо розробленої структури посівних площ та агровиробничої характеристики ґрунтів визначають кількість сівозмін і їх площі, склад культур, розмір та кількість полів кожної сівозміни. При цьому доцільно розробити декілька варіантів системи сівозмін.
4. Проводять організаційно-економічну та агротехнічну оцінку варіантів системи сівозмін та вибирають із них найефективніший.
5. За розміром полів під культурою в системі сівозмін визначають розміри посівних площ та раціональну структуру посівних площ.

З визначенням раціональної структури посівних площ нерозривно пов’язана організація системи сівозмін.
Встановлено, що науково обґрунтоване розміщення культур у сівозміні підвищує продуктивність кожного гектара ріллі на 25–30 %.

Сівозміна – це науково обґрунтоване чергування сільськогосподарських культур та парів у часі й на території. Залежно від ґрунтово-кліматичних умов і спеціалізації господарства сівозміни відрізняються складом і чергуванням культур, кількістю полів та їх розмірами. За ознакою виробничого призначення та вирощування певної продукції сівозміни поділяють на типи, а за співвідношенням сільськогосподарських культур – на види.

Виокремлюють три типи сівозмін: польові, кормові та спеціальні. Польові сівозміни призначені, переважно, для вирощування зернових, технічних культур і картоплі. Частина площі польової сівозміни може бути зайнята кормовими культурами.

За видами сівозміни поділяють на зернопросапні, зернотрав’яні, просапні, сидеральні, травопільні, овочеві, ґрунтозахисні і т. інше.

Ґрунтозахисними є такі сівозміни, в яких набір, розміщення і чергування культур забезпечує захист ґрунтів від ерозії.

Овочевими називають сівозміни, у яких овочеві культури займають цілком або більшу частину площі ріллі.

На великих підприємствах застосовують 7–10-пільні сівозміни. У фермерських господарствах, які мають невелику площу землекористування, та на підприємствах, що орендують значні площі землі, застосовують, зазвичай, сівозміни з короткою ротацією (4–5 полів).
Розроблення сівозмін на підприємстві ведеться на основі перспектив його розвитку, що визначені бізнес-планом. Сівозміни проєктують за кожним підрозділом.
За організації сівозмінної площі потрібно передбачити, щоб кожна культура займала одне або кілька цілих полів. Вони мають мати за можливості правильну прямокутну форму і приблизно однаковий розмір з метою раціонального використання техніки. Спроєктовані варіанти системи сівозмін потребують агротехнічного та організаційно-економічного оцінювання. Агротехнічна оцінка проєктних варіантів сівозмін передбачає відповідність їх системі агротехніки, удобрення, розміщення і чергування культур та іншим чинникам збереження і підвищення родючості ґрунтів. З організаційної точки зору систему сівозмін оцінують на відповідність їх прийнятій спеціалізації підприємства, можливість виконання договірних зобов’язань за реалізації продукції та раціонального використання трудових і матеріальних ресурсів. Економічна оцінка сівозмін проводиться за показниками: вартість валової і товарної продукції; затрати праці і коштів; чистий прибуток у розрахунку на гектар сівозмінної площі; рентабельність, собівартість, затрати праці на одиницю основної продукції або кормової чи зернової.

Презентація Методи організації виробництва

Питання для самоконтролю

1. Які методи організації виробництва Ви знаєте?
2. Що має забезпечувати раціональна структура посівних площ?
3. Які показники використовуються для економічної оцінки культур, що вирощуються для виробництва товарної продукції?

Запис 6. Методи організації виробництва спершу з'явиться на Освітній Hub.

OPDP1 Архіви - Освітній Hub

ВСТУП

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

13. Сутність і організаційно-методичні основи планування діяльності підприємства

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

13.1. Сутність і необхідність планування. Планування як функція управління підприємством та як наука

13.2. Предмет, об’єкт і методи дослідження

13.3. Система планування та види планів підприємства. Напрями планування: прогресивне, ретроградне, кругове

Питання для самоконтролю

12. Комплексна підготовка виробництва нової продукції

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

12.1. Система створення та освоєння нової продукції

План оновлення продукції складається на основі завдань стратегічного плану.

С = С!N + C!! (формула № 1)

С1 = С1! N+ С1!! (формула № 2)С2 = С2! N+ С2!! (формула № 3)

С1! Nкр+ С1!! = С2! Nкр+ С2!! (формула № 4)

Nкр = (С2!! _ С1!!): (С1!_ С2!) (формула № 5)

12.2. Організаційна підготовка виробництва й освоєння нового продукту

Сі = С1 Nі-b та формулою Ті = Т1 Nі-b ,

Питання для самоконтролю

11. Якість продукції

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

11.1. Якість продукції як основна складова форми конкурентоспроможності

11.2. Показники та методи визначення рівня якості продукції

Питання для самоконтролю

10. Організаційно-виробниче забезпечення конкурентоспроможності продукції

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

10.1. Конкурентоспроможні підприємства, напрями та рівні

10.2. Планування системи показників оцінювання конкурентоспроможноста норми праці

Питання для самоконтролю

10

Робота

Playlist

9. Нормування праці

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

9.1. Сутність нормування праці

9.2. Завдання, принципи, методи нормування

9.3. Система норми праці

Питання для самоконтролю

8. Організація трудових процесів і робочих місць

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

8.1. Характеристика трудових процесів

8.2. Організація праці та її форми

8.3. Цілі та завдання організації праці

Питання для самоконтролю

7. Організація потокового виробництва

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

Планування та організація виробництва зерна

Організація виробництва картоплі

Організація виробництва овочів

Овочівництво відкритого ґрунту.

7.2. Організація скотарства

Питання для самоконтролю

6. Методи організації виробництва

Електронний посібник

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА I ЧАСТИНА

6.1. Методи організації виробництва

6.2. Організація галузей рослинництва, підсобних підприємств та промислів

6.3. Структура посівних площ, система сівозміни

С = С^!N + C^!! (формула № 1)

С1 = С1! N+ С1!! (формула № 2)
С2 = С2! N+ С2!! (формула № 3)

N_кр = (С₂^{!! _}С₁^!!): (С₁^!_ С₂^!) (формула № 5)